Додому > Культура > Зуміла бути сильною

Зуміла бути сильною

Ярослава Степанівна Павлюк народилася 5 червня 1932 року на Великих Фільварках у родині Степана Павлюка та Емілії Сакалюк. Навчалася в Бродівській середній школі №1, а потім у Львівському Державному педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті (1951-1955 рр.). Після закінчення працювала у сільських школах Львівщини, пізніше перейшла на журналістську роботу в редакціях районних газет області. Після переїзду на Житомирщину працювала журналісткою і вчителькою. У пресі почала друкуватися як письменниця, з 60-х років минулого століття. Найбільш продуктивний період її творчості припадає на час Незалежності України. Ярослава є авторкою поетичних, прозових, публіцистичних та історичних творів. У її доробку понад двадцять виданих книг. Також проявила свій талант у перекладацькій справі. Велику частину свого життя присвятила громадській роботі – вона учасниця двох Майданів у Києві, була волонтеркою, доки дозволяло здоров’я.

Ярослава Степанівна нагороджена преміями ім. Лесі Українки Обласного фонду культури в Житомирі, лауреат журналістської премії ім. Петра Полтави первинної організації Національної спілки журналістів районної газети «Голос відродження», а за перекладацьку роботу вшанована золотою відзнакою Товариства ім. Марії Конопніцької у Польщі та чисельними подяками від музею І. Франка у Львові.

Письменниця проживає у Любарі Житомирської області, веде активно сторінку в інтернеті. Від свого міста отримала «Знак Народної пошани Всеукраїнського об’єднання» та звання почесного громадянина міста.

Як скелі твердь є непорушна,
Хай буде віри міць твоя:
Заплата буде за дні скрушні,
Іди з тим гаслом до кінця.

(Я. Павлюк. «Заплата буде.»)

Райківка. П’ятьсотлітня історія цього місця у Бродах. Дві стежки перетнули його, якими незміно у часі проходять люди з чотирьох вулиць міста. У тіні скверу присідаю на лавку. Моя співрозмовниця – Ярослава Павлюк, письменниця, корінна жителька Бродів. Тільки фізично їй не вдається бути поруч: поважний вік, здоров’я та війна зробили неможливою саму зустріч. Ярослава зараз у Любарі, це Житомирська область, а біля мене лежать її книги, письменницька праця багатьох непростих літ.

Чому саме Райківка? Через життя кожного брідщанина, мабуть, проходить ця назва. І в дев’яностолітньому житті Ярослави вона віднаходить своє особливе звучання, бо не затихає тут шум дерев, місця зустрічей та розлук

…І так близький у щасті й тузі
Шепіт їх сумовитих віт.
О кохані зелені друзі,
З вами серце моє навік!

Зворушливо тремтить струна душевного слова поетеси, сколихуючи час, даруючи читачу приватну й знайому емоцію спогадів. Від Райківки йде дорога на Великі Фільварки, місце початку життя Ярослави, де в її пам’яті назавжди живуть батьки Емілія й Стефан, їх щоденний ритм і рух життя: праця, праця й праця. Буденна й незмінна, але життєво важлива для трьох дітей – Мирона, Ярослави й Володимири. Саме там народжуються у Ярославиному житті і перший запах, і порух книжки, й чуттєва уява світу:

А я все ж говоритиму, що:
Кленова усмішка мені до вподоби,
А зорі у змові з місяцем,
У нарцисів – найбільше пахощів.
І плакатиму гірко, коли
Троянда заплющить очі…

(«Романтика»).

Ці світлі та хвилюючі образи краси й співпереживання дитячої душі отримають у творчості уже зрілої поетеси щире звучання, перемагаючи світ недовіри й холоду. Ялина у темно-зеленому намисті, небо, що всміхається квітам, дуб зі сивиною у рудому волоссі, верба дрібнолиста і багато, багато інших художніх метафор вносять у наше життя всю романтичну радість природи:

…Ви вмієте слухати ліс?
Чи вас не хвилює до сліз
Вітру осіння фуга,
Сосон оксамитова туга?

(«Лісові хорали»).

Роздумую та запитую: чи просто було вирости Ярославі до рівня української письменниці, народившись в Галичині, а пройти три складних етапи поневолення України двома людино-ненависницькими режимами більшовицько-радянської Росії та нацистської Німеччини, коли все українське підлягало поступовому знищенню. І це було життя жінки, яка вибрала за покликання рідне слово і хотіла через його можливості виразити суть свого народу. Думаю, Ярослава скаже «було по-різному». Так, але як вам вдалося, пані Ярославо, вистояти в своєму, в українському? В чому ж прихована таїна вашої сили?

За «перших совєтів» ви пішли в школу, в перший клас, ваша школа знаходилася коло Райківки? «Так, – відповідає Ярослава, – нам говорили, що Сталін – великий друг дітей і з малюнка у Букварі він посміхався до нас, тримаючи на руках дівчинку. Але вже значно пізніше стало зрозуміло, що таїлося за цією посмішкою. …Люди боялися своєї тіні. Адже по ночах гули мотори вантажівок то під однією, то під другою хатою на Великих Фільварках. Чули ми про арешти, вивезення, в тому числі колишніх учнів старших класів гімназії. Серед них замордована енкаведистами Софія Павлюк…».

Життя під окупацією… Та я відчуваю у тоні голосу Ярослави, що ці страшні події, як і самі злочини більшовиків у Бродах, не примусили її, малу дівчинку, очевидицю цих сумнозвісних новин, зректися у пам’яті тих, хто пробудив у ній українську свідомість ще в дитячому садочку на Великих Фільварках, і не піти у великому житті на манівці, на протистояння зі совістю. ЇЇ виховательки Богдана Левицька, Марія Сидор-Батюк і Стефанія Захарчук були талановиті, національно свідомі і віддані українській справі патріотки, які саможертовно передавали дітям духовну спадщину народу. Через багато років Ярослава видасть для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку збірник пісень, віршів та вистав «Славного ми роду», в якому поряд із своєю поезією опублікує вірші й пісні її дитинства в садочку. Саме ними вона звернеться до всіх нас: «Читайте, вивчайте і пам’ятайте їх, бо в них, давніх та сьогоденних, сила нашої нації». З цих дитячих віршів виросли НЕСКОРЕНІ УКРАЇНЦІ:

Твій рідний край, дитино.
Це мури старих міст,
Де наша давня слава
Сягала ясних звізд.
Ми вірим, що з руїни
Ще встане Україна.
І буде, як розмай
Цвісти наш рідний край.

Знаний керівник й диригент хору «Боян» о. Михайло Осадца та його донька Стефанія, відома у тодішніх Бродах піаністка, настільки зворушили своїми виступами дитячу душу Ярослави, що вся її лірична поезія пластично лягає на музику й стає піснею, наче продовжує мелодії з тих далеких часів:

Моє рідне село –
З листя клену загата.
Манить хліба теплом
Материнськая хата.
Я тобі уклонюсь ,
Краю мій журавлинний.
Ти наснився чомусь
Мальвами на чужині.

(«Я з тобою, мій краю!»).

Сама Ярослава відчує всю гіркоту чужини ще у дуже ранньому часі свого життя. Німці, відступаючи з Бродів літом 1944 року, забирали зі собою у Німеччину на примусову працю цивільне населення, серед яких була і Ярославина мама Емілія з трьома дітьми, найменшій, Влодзі, було лише два роки. Спекотним літом, під конвоєм, пішки йшли люди лісовими дорогами з Лагодова до станції Красне, а за плечима точилися бої. Саме в Німеччині, в Доммерсгаузені, непосильно фізично працюючи, відчує у собі Ярослава велику жагу до книги і тугу за своїми духовними та просвітницькими авторитетами – о. А. Зофійовським та учителем рідної мови і літератури Євстахієм Колодницьким, який став воїном дивізії «Галичина». Незабутнім з тих буремних літ залишиться для неї Василь Івахів, псевдо «Росс», який охриплим голосом промовляв до брідщан на майдані «У липках», що німці не дадуть вам, люди, волі й самостійності, ми самі мусимо вибороти нашу державу. Ця мужня людина залишилася для неї назавжди прикладом нескореної волі. З часом вона напише:

Ти переможеш! Лиш тільки вір.
Хай не спиняє ніщо.
Повір у духа вогневу міць,
Збери докупи віру на злість
Сумнівам, що тиснуть чоло
Й буде так, як ще не було!

(«Переможець»).

І знову наступить у житті Ярослави час, коли Райківка оживе для неї з новою силою. Це – квітуча й наповнена мріями молодість. Друзі й подруги, спільні зустрічі й розмови, перші захоплення під шелестом розлогих дерев. Навчання у Львові у педагогічному інституті, праця у школах та редакціях області, проби пера. Леся Українка та польська письменниця Марія Конопніцька стануть її незмінними авторитетами у кристалізації внутрішньої стійкості та в пломеніючому бажанні вистояти і утвердитися в слові. Але це було не так просто в часи радянського соціалізму. Потрібно було лише одне: служити брехливо примарній системі. Інакше ти був ніхто, а за свої проукраїнські погляди втрачав усе набуте протягом років навчання. Тому багато хто ніс у глибині свого серця щиру і незрадливу любов до України, з надією на той час, коли на повні груди можливо буде про це сказати:

Іще лиш крок. І ще одне зусилля.
Не маєш права впасти зо скали.
І проганяє демонів безсилля
Надії й віри переможний лик.
В безодню не дивись, а тільки вгору –
І піднесе тебе небесна висота,
І в радість зодягнеться горе,
На грані відчаю засвітиться мета.

(«Не маєш права»).

Нові барви і значення отримає Ярославина Райківка у 90-і роки минулого століття і прийме в нагороду найкращу назву після всіх назв – майдан Свободи. Але в глибині серця для письменниці залишиться Райківкою, як народний символ її любого міста. Ярослава стане частою гостею у місті, буде поспішати до нього звідусіль, до джерела своїх спогадів, зустрічей з дорогими людьми та натхнення. Її можна буде зустріти скрізь: у музеї, школах, бібліотеці, видавництві, педагогічному коледжі, на краєзнавчих конференціях, Майданах, у Львові, у Києві, Криму, в Польщі… Дороги і дороги, а серед них – дорогі Броди і зустрічі з Марією Сірко, Іриною Зубань, Іриною Софій, Зор’яною Коцюбою та із земляками в діаспорі. З творчої валізи Ярослави для читача вилетять, наче різнобарвні співучі птахи, її книги, в яких зазвучить поезія смутку, випробувань, сили духу й характеру та волі до Перемоги. Поезія, пісні, публіцистика, дитячі вистави, ліричні мініатюри, спогади, проза, посвяти полеглим героям російсько – української війни, етнографічні дослідження та переклади стали великим доробком письменниці і цінним надбанням нашої Брідщини. У них живуть мудрість народу, сила духу нашої нації і тепла й світла емоція жінки – письменниці, яка зуміла стати сильною:

О, Боже, дай талант мені
Любити, мучитись, страждати.
О, Боже, дай мені талант
В стражданні щастя відшукати.
Печаль хай душу обів’є,
Там, де ілюзія зотліла.
Зі згарищ хто на сполох б’є?
Одна надія уціліла!
Зелений колір любий їй,
А чорна шаль туманить очі.
Вдовиних літ важкий тягар
Ніяк з собою взять не хоче.
Тож поклонімся сивині,
Що знов надію воскресила.
О, Боже, дай мені талант
З безодні знятися на крилах!

Переможена Ярославиним життям безодня життєвих випробувань. Хай завжди над письменницею, її Райківкою, дорогими Бродами і Україною буде світло добра й любові. Бо тільки вони зцілюють рани, дають сили і благословляють новий день.

Надія ІЩУК-ЧЕРНИШОВА,
культоролог.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *