Бродівська газета Голос Відродження Новини м.Броди та Бродівського району 
Вторгнення росії на територію України триває тридцять сьомий день. Росіяни цілеспрямовано обстрілюють і бомблять міста та житлові квартали, знищують людей. Життя українців назавжди поділилося на «до» та «після». Мільйони українців через російське вторгнення змушені були покинути свої домівки та тікати – хто за кордон, а хто шукає прихистку у спокійніших регіонах України. Тисячі вимушених переселенців прийняла і Брідщина.
Завжди людно у Благодійному фонді «Карітас Броди», де працівники готові допомогти людям, котрі були змушені покинути свої домівки, найнеобхіднішим і поділитися своїм теплом. Допомогу тут отримали вже більше 350 вимушених переселенців. Видано 450 продуктових наборів, 200 ковдр, 170 матрасів, 200 постільних комплектів, 100 рушників, 300 гігієнічних наборів та багато іншого.
На днях, завітавши у БФ «Карітас Броди», познайомилася з біженками – Тетяною Борисівною Молчановою з Чернігова та Оленою Миколаївною Куцибою з Ніжина. Олена, витираючи сльози з очей, не в змозі була щось розповідати. Тетяна зауважила:
– Ви знаєте, Олена ще у сильному стресі. Вона не може відійти і щось говорити про пережите. Зрозумійте її. Я старша, може у мене міцніші трохи нерви, тож розповім про жахіття, що нам довелося пережити.
Історія сім’ї Тетяни мене вразила.
– Народилася я і аж до цих страшних днів, поки не прийшли з агресією «російські брати», жила у рідному Чернігові. З чоловіком Олегом Анатолійовичом Литвяком працювали, будували плани на майбутнє, виховали дітей і вже тішилися внуками. Так склалося, що і у нього, і у мене це вже другий шлюб, але разом уже двадцять років жили дружною сім’єю. За освітою – педагог, закінчила Чернігівський педінститут і багато років працювала вихователькою у дитячому садочку. Згодом відкрили з чоловіком підприємницьку діяльність і торгували у Чернігові на ринку.
Про те, що росія нападе, говорили, але ми, як і багато українців, не вірили, що таке можливе. І коли 24 лютого, о 5 годині ранку, зателефонувала моя дочка Аня і запитала, чи я чую вибухи, зрозуміла, що це жахлива реальність. Бомбили аеродром. Почалася паніка. Потім сподівалися, що можливо це буде 2-3 дні. Але згодом снаряди стали прилітати в район нашого будинку, ми живемо ближче до окраїни. Стріляли танки, сипалося скло, горіли квартири… Фактично тут був епіцентр. Ми перейшли у підвал нашого будинку, де прожили три дні, там і ночували, боялися виходити тому, що бойові дії йшли в десяти кроках. Люди були налякані і в паніці, плакали діти. Дочка, яка живе у центрі Чернігова, подзвонила і запропонувала перебиратися до них. Там було трохи тихіше і краще обладнане сховище. В чому були – переїхали до дочки. Тільки ми перебралися, бойові дії перемістилися туди. Стрільба була жахлива, падали гради. І знову довелося жити у підвалі. Дякувати Богу, що серед нас був чоловік, який організував перебування людей у сховищі. Хтось приніс ліжка для дітей. Піднятися додому, щоб взяти щось поїсти дітям чи тепліший одяг було неможливо – постійно йшли обстріли. Ось так у бомбосховищі довелося жити 9 днів. Вдома не очували ні одної ночі.
У підвалі довелося жити і невістці Тетяні, яка була вагітна вже на останніх днях. Ми переживали і навіть не уявляли, як доправити її у пологовий будинок, що також працював у підвалі і там приймали пологи. 2 березня у неї почалися перейми. Просто якимось дивом вдалося швидкій допомозі довезти її до пологового будинку, де у підвалі народилася чудова здорова дівчинка вагою 3 кілограми. Наступного дня новонароджену разом з мамою відправили додому і знову у підвал. Тані зі своєю старшою донечкою, якій ще немає і 2 рочків, і з новонародженою дитинкою довелося прожити у підвалі майже три тижні. Згодом, поки ще не підірвали міст, вдалося їм переїхати в село. Зараз вона з дітками у безпечному місці, але далеко від Чернігова.
Вдалося нам назбирати бензину і виїхати з того пекла, поки ще не підірвали міст. Діти були дуже налякані. Дочка вирішила добиратися до знайомих за кордон, а ми з чоловіком їхали в нікуди. Три дні добиралися якимось страшними дорогами. Ночували у добрих людей. Дякувати Богу, що вони траплялися на нашому шляху. Ось так ми і приїхали у Броди, де нас дуже гарно зустріли. Перші дні не могли прийти до тями, навіть з дому боялися виходити. Нас прихистили добрі люди. Взагалі хочу сказати, що ваше містечко гарне і тут привітні мешканці.
Я ніколи не могла навіть уявити, що стану біженкою і буду змушена ось так покидати Чернігів. Хто б міг подумати, що росіяни так цілеспрямовано нищитимуть наші міста. Наш Чернігів, завдяки меру Владиславу Атрощенку, в останні роки оновився, розквітнув. Було дуже багато відновлено історичних пам’яток, інфраструктура. До нас їхали туристи. Тепер все знищено. На окраїні вже немає приватного сектора. І ось знову був потужний обстріл Чернігова, йшли сильні бої. Знайомі телефонували і розповідали, що спалений міський ринок. Згорів і наш павільйончик, й увесь товар. Отож, якщо ще мріяли, що повернемося і продовжимо свою підприємницьку діяльність, то повертатися і починати немає з чого. Не знаємо, чи уціліла і наша квартира. Зв’язку у нашому районі немає і дізнатися немає у кого. А бої йшли там великі. Чому цей «русскій мір» прийшов до нас? Ми їх сюди не просили. Дуже сподіваюся, що росія за все буде відповідати.
Надія ЗАБОКРИЦЬКА.
