Зося

Цій худенькій, але ще нівроку жвавій, як на свій вік, жінці дуже личить її ім’я – Зося, милозвучне, з якимось затаєним змістом. Так її з малих літ і до нинішніх 91 кличуть у рідному селі Пеняки. А при народженні свою наймолодшу з 4 дітей дочку батьки нарекли Софією, аби мала у своєму житті за покровительку святу, яка мудрістю славилася. І, видно, справді якась таїна є в наших іменах, подумалося мені, коли ближче познайомилася з Софією Михайлівною Котик – жінкою справді незвичайною, хоч і дуже скромною (на фото в центрі з онуками).

Їй було 9 років, коли в українсько-польську сім’ю Ковальських (її батьків) прийшла біда. Коли у 1939 році радянські війська ввійшли на західно-українські землі, забрали в тюрму батька (поляк-бо був і господар добрий). До слова, вже більше так і не побачили діти батька, а дружина – чоловіка. А три дні після того довелося і матері з чотирма дітьми покинути рідний дім і село. «Прийшли якісь люди, – згадує пані Зося, – і наказали за півгодини зібратися. Не знали, ні куди збираємося, ні чого, ні на скільки – встигли лише якісь клуночки, що їх зібрала мама, в руки взяти. І вже після кількаденної дороги почули, що везуть нас у Казахстан, у Павлодар. Набідувалися там, у тих бараках, що й згадувати не хочеться…».

Пані Зося – справді світлої душі жінка. Вона про ці трагічні дні більше згадує щось добре. Як єднав їх на чужині український дух, бо ж не одну українську родину спіткала така ж доля, як на перших порах ділилася з ними окрайцем хліба і жменькою пшона родина Стариків з Батькова, яка прибула у Павлодар раніше і вже отримала передачу з дому, як тішилася Зося, коли вдавалося назбирати колосків у казахських степах і як вже у 12 років нарівні з дорослими пасла худобу. Раділи, коли отримували передачі, які збирала для них по селу бабця Яциха. Просили Бога, аби хоч колись повернутися на Україну, в рідну хатину.

Та сталося це аж у 1947 році. Але на їхній хаті вже жили інші люди, тож довелося, як то кажуть, у прийми проситися до чужих. Односельці допомагали, чим могли. І тоді Зося у черговий раз переконалася, що світ не без добрих людей і тримається на доброті. Вона пішла працювати на лікарняну кухню, жила в одинокої жінки поблизу. Далі стала санітаркою. Про санітарку Зосю в селі і досі ходять легенди. «У неї, – кажуть люди, – якісь особливі руки були, ото торкнеться болючого місця, погладить трішки і біль, хочете вірте, хочете – ні, щезає…»

Життя поволі налагоджувалося. У 1952 році Софія Ковальська вийшла заміж за «першого шофера на селі» Василя Котика, учасника війни, працьовитого, співучого, який хотів показати своїй Зосі, яка гарна українська земля, возив у Київ та в інші цікаві місцини, кохався в українських піснях. У сім’ї свято шанувалися українські звичаї, обряди відзначення Різдва, Великодня та інших дорогих серцю українських свят. І Зося, і діти дуже тішилися цим. А ще тим, як розповідає дочка Галина, що батьки ще разом встигли відзначити золоте весілля.

Свій день народження пані Зося відзначає у травні – люди казали: в маю з’явилася на світ, то маюча буде. Так, вона вважає себе маючою – живе на рідній, батьківській землі, якою дитиною марила у далеких казахських степах, 44 роки працювала, аби допомагати людям перемагати свої болячки, поставили з чоловіком хату, виховали двоє синів і двох дочок, які знайшли своє місце у житті на українській землі, має 8 онуків, котрі майже всі мають вищу освіту, 11 правнуків, що до храму можна ходити, не скрадоючись, як у молоді роки. А головне, що Господь дав їй сили дожити до такої славної дати, як 30 років Незалежності України…

І не тільки дожити. Софія Михайлівна, яка нині живе у Пеняках зі старшою дочкою Іриною, ще й господаркою займається.

– На грядки маму вже не пускаю, – каже донька, – а вона все одно то кабачки нишком посапає, то на кухні порається, то курми займається… Невгамовна наша мама… – усміхається Ірина, – не може без роботи…

– Таки так – не можу без роботи і без молитви… – потакає Софія Михайлівна. – Щодня молюся, щоб в Україні діти і внуки краще жили, молюся, щоб були у нас мудрі керівники і мир, молюся за солдатів, щоб не гинули на тій недобрій війні, за те, щоб та зла хвороба від нас відступила. І, звичайно, за своїх добрих дітей та онуків, які дарують мені свою любов і турботу. Це й тримає мене на цьому світі.

Г.ПЕТРУСЬ.