За фахом – вчитель, а за покликанням – священик

В рамках програми «Змінимо країну разом», що реалізується Асоціацією «Єврорегіон Карпати – Україна» довелося мені неодноразово побувати на Луганщині. Під час повернення з однієї із поїздок шлях наш проліг через Донеччину, до Слов’янська, на сумнозвісну гору Карачун та до місця падіння вертольота поблизу села Новоселівка, що був збитий терористами з ПЗРК. Тоді загинув екіпаж бродівських вертолітників у складі підполковника Андрія Бєлкіна, майора Руслана Мазунова, капітана Дмитра Шингура.

Що й казати, зустрічали нас тоді посилені блокпости, бо якраз було загострення на східному фронті, а їдучи Донеччиною ми бачили розбиті і спалені будинки, підірвані мости (деякі з них відновлені, а деякі так і лежать в руїні). А ще обабіч дороги стоять обеліски на місцях, де загинули українські воїни…

Побували ми тоді у с. Верхньокам’янське Бахмутського району, де є громада Української греко-католицької церкви і душпастирює там неординарна людина, патріот України, випускник Бродівського педколеджу Микола Крецул – однокурсник голови Бродівської районної ради Євгена Шведа. Через 34 роки випускники педколеджу зустрілися саме на Донеччині.

За фахом отець Микола – вчитель, а за покликанням – священик. А тут душпастирює з 1991 року.

– У ті часи греко-католицької церкви на Донеччині не було і нічого подібного до парафії взагалі не було. Ми фактично були першопрохідцями, творили з нуля, – розповідає отець Микола.– Колишніх мешканців Західної Бойківщини у 1951 році за наказом Сталіна примусово, у товарних вагонах перевезли в Маріуполь, а одне село повністю переселили сюди, коли рівняли кордон. Вони зберегли віру, традиції. Тож на їх прохання одним з перших приїхав сюди отець Микола Семків, а згодом добровільно прибув і я. Де приймали – там і ночували. Відправляли по хатах. Реєстрували громади, шукали парафіян, земельні ділянки і розпочинали будівництво греко-католицьких храмів. Служіння тут хоч і нелегке, але надзвичайно цікаве. У Верхньокам’янському 60-70% місцевих – переселенці із Західної України. У 80-х роках минулого століття сюди приїздили о.Микола Куць, о. Ігнатій Москалюк. Хрестили дітей, вінчали, освячували будинки. Нам доводилося хрестити дітей, які вже навчалися у 5-6 класах. Пригадую перші свячення будинків на Йордан. Виходили з дому о 9 годині ранку і поверталися о 12 годині ночі. Спочатку не було різниці щодо конфесійності. Люди були спраглі Божого слова. Чекали священика і все. А вже згодом московські священики почали проголошувати анафему на нас і на людей, які з нами спілкувалися.

Але люди не здавалися. Вихідці з Галичини будували церкву у Харцизьку. У Верхньокам’янському розпочинали з того, що поставили хрест на зораному полі і по скибах ходили на відправи. Найперше впорядкували цвинтар. Церковній громаді виділи 9 гектарів землі. У квітні 1991 року заклали фундамент, а восени 1992 року уже увійшли до храму.

– Цей храм Різдва Пресвятої Богородиці збудований повністю за людські кошти, – говорить священик. – Були звичайно у нас матеріально-фінансові труднощі, адже фінансова допомога від якихось фондів була відсутня. Технікою допомагав нам тоді ще існуючий колгосп. Інколи відчувалося і незадоволення щодо цього, але в правлінні працювали наші парафіяни і той спротив вдавалося залагодити.

Варто зазначити, що сільська охайна і чепурна церковця милує око. Такій святині можуть позаздрити церковні громади навіть і в Галичині. Чудовий розпис, іконостас, при вході складені акуратно 200 клячників, щоб людям було зручно. Є тут 42 богослужбові книги, а також релігійні книги для читання. Проводиться і катехизація дітей. Табель відвідування вивішують у церкві, щоб тато й мама, а також й хресні батьки бачили і могли поцікавитися у хлопчиків та дівчаток, чому пропускають катехизацію. Церковне подвір’я обгороджене, гарно впорядковане, а на клумбах квітнуть троянди, від яких, як кажуть, просто неможливо відірвати погляд.

– Тут люди відкриті і є ота «земля», в яку постійно можна кидати зерно, тому що вони навіть самі просять про це, – каже отець Микола. – Сьогодні греко-­католицька церква більш поширена у Донецькій області, ніж, скажімо на Волині. У Донецькому екзархаті УГКЦ є сьогодні 60 священиків.

Отець Микола народився на Турківщині, в селі Ісаї у побожній родині. Після 8 класу вступив до Бродівського педучилища, поселився в гуртожитку.

– Це була школа життя, – згадує він. – Виживав сильніший. Тут ми і познайомилися з Євгеном Шведом і, як кажуть, студентське життя здружило. Роки навчання у Бродах згадую з приємністю. Нас вчили бути людьми. Директор Іван Парасюк знав прізвище, ім’я кожного студента, його захоплення. Реально оцінював і давав життєві поради викладач фізики Степан Ошурко.

Потім була служба в армії, після того працював учителем трудового навчання у Турківському районі. Але є люди, у яких загострене почуття справедливості. На фоні цього у молодого вчителя виникло «тертя» з дирекцією.

– Поїхав і вступив до духовної семінарії в Загорську, – розповідає отець Микола. – Це був свого роду протест. 1987 рік. На той час я – секретар комсомольської організації, член профкому. Ви не уявляєте, що відбувалося, коли приїхав забирати трудову книжку. Якраз проходив районний семінар. Всіх вчителів зібрали у кінотеатрі і завідувач райвно сказав, що я «опозорив район».

У Загорській семінарії він провчився лише рік. Тоді у рідному селі вже діяло греко-католицьке підпілля, до якого завдяки двоюрідному братові долучився молодий хлопець. Спочатку група була у Стрию, потім у Яворові. Усе це формувало його як особистість. У підпіллі почав навчатися на священика, завершував уже в Івано-Франківському богословському інституті.

– Коли я їхав сюди, то усвідомлював, куди йду, і морально-психологічно налаштовувався. Тут праця душпастиря інакша, ніж у Галичині, – розповідає отець Микола. – П’ять років я був без сім’ї. А коли привіз сюди дружину Оксану – рік жили по квартирах. Народилися четверо дітей, треба було їх виховувати і забезпечувати. Садили городину, сіяли зерно, кукурудзу. Тримали господарку. Було по дві корови, телята, декілька свиноматок. Поросята їздили продавати у Попасну. Діти тепер розійшлися, живуть своїм життям. Старший син Микола був мобілізований до війська, зараз на заробітках за кордоном. Середній Юрко і донька Марія навчалися у Львівських вузах і зараз успішно працюють у Львові. Іванко, на жаль, хворів і відійшов у вічність. Це наш з їмостю вічний біль і смуток. Отож, залишилися в хаті удвох.

Коли почалася війна, стало складно. Неподалік Верхньокам’янського проходить головна автомобільна артерія Лисичанськ-Луганськ, яку називають Бахмутка. Поблизу села і на окраїні йшли бойові дії. Працювала і російська, і українська артилерія. За метрів сто від церкви стояла українська артилерійська позиція. Під час обстрілів летіли снаряди, рвалися міни. У селі з’явилася шайка «козаків». Прорвалися ворожі танки. Церковця у цій бійні вистояла. А от хату священика розколола велика тріщина.

– Доводилося не ночувати вдома, – каже священик.– Увечері йшли ночувати по різних місцях. А зранку верталися і ми, і діти. Адже потрібно було обходити господарку. Коли почалася війна, змінили погляди ті люди, на яких навіть і не сподівався. Почався тиск, погрози. Якось навпроти хати зупинився танк. Надія була тільки на Бога. Але танкіст щось запитався і поїхав далі. Слава Богу, що ніхто не загинув і не знищили село. Коли ворог відходив, то поблизу села підірвали міст, який ніхто так і не ремонтує.

19 червня 2016 року у с. Верхньокам’янське відбулося урочисте відкриття каплички Пресвятої Богородиці у центрі села, спорудженої до 65-річчя переселення жителів Західної України на схід. Того дня громада, районне керівництво також дякували за невтомну багаторічну працю, за приклад побожності, турботу про кожного, за працю з розбудови парафії та з нагоди 25 річниці перебування на парафії, настоятелю храму Різдва Пресвятої Богородиці отцю Миколі Крецулу.

Щодня біля каплички встановлюють державний прапор України і червоно-чорний прапор УПА. Цей Прапор Національної гідності біля каплички періодично хтось знищує. У день нашого перебування тут майоріли два прапори.

Зустріч у священичій родині була теплою. Їмость Оксана пригостила нас смачним обідом. Всі роки вона, як вірна супутниця життя, поряд з отцем. Приїхала сюди більше двадцяти років тому з села Верхня Яблунька Турківського району.

– Я не шкодую, – каже пані Оксана, посміхаючись. – Тут пройшло моє життя, виросли наші діти. Місія дружини священика особлива – жити Божим Словом і давати добрий приклад для парафіян.

І хоч попереду у нас ще була далека дорога до Бродів протяжністю більше 1000 кілометрів – ми не поспішали покидати цю гостинну священичу оселю та й отець з їмостю не хотіли нас відпускати. Вже вийшли за браму, а розмови все не закінчувалися. І тут отець Микола сказав мені:

– Ви знаєте, я веду щоденник.

На моє запитання, що записує туди, відповів:

– Все, що відбувається щодня. Ось і про те, що ви сьогодні до нас приїхали, також напишу…

Сказав і тихенько змахнув рукою з очей непрохану сльозу.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.