Його покликання – нести людям українську пісню

Якщо повернутися в історію музичного життя Галичини, то можемо згадати, що у ХІХ столітті музичні діячі об’єдналися у музичне товариство «Боян». У кінці ХІХ на початку ХХ століття товариство «Боян» було осередком української культури, що мало свою мережу по всій Галичині і ставило перед собою мету пропагувати українські пісні, народні звичаї, розвивати і поширювати культуру. Витоки музичного товариства «Боян» на Брідщині беруть свій початок у 20-х роках минулого століття. Його історію можна поділити на «до» та «після» і в ній велику роль зіграли два великих патріоти України і рідного краю – громадський діяч, композитор, священик Михайло Осадца і талановитий диригент, відмінник народної освіти, почесний громадянин міста Броди Ярослав Линів.

Отож, у 1925 році, ще до приходу у Броди радянської влади, національно свідомі брідчани, при активній участі отця Михайла Осадци, створили у нашому місті це музичне товариство. Під орудою священика «Боян» перетворився на важливий осередок культури у Східній Галичині. Товариство здійснювало значну просвітницьку роботу, зібрало і утримувало велику нотну бібліотеку.

Останній виступ брідського хору «Боян» відбувся у серпні 1939 року на Білій горі у Підлиссі і був присвячений Маркіяну Шашкевичу. З приходом радянської влади музичне товариство «Боян» було закрите і заборонене. Багатьох співаків і музикантів радянська влада вивезла у табори, замучила в тюрмах. У 1941 році помер отець Михайло Осадца.

Нова історія хору «Боян» розпочалася після проголошення незалежності України. У 1991 році у Бродах вшановували пам’ять українського патріота отця Михайла Осадци, з дня смерті якого виповнилося 50 років. Саме тоді і виникла ініціатива про відродження у Бродах культурно-мистецьких традицій хору «Боян», перерваних радянським режимом. Про це у районній газеті «Голос відродження» повідомив комітет «Відродження».

Установчі збори музичного товариства відбулися 20 вересня 1992 року, на яких були присутні 90 чоловік. Головою їх була Надія Чернишова, секретарем – Дарія Грищук. Доповідали Василь Корольчук, Ігор Гуз, Ярослав Линів, Дарія Беліченко. Спогадами поділилася учасниця хору «Боян» ще за часів отця Михайла Осадци Марія Горпиняк. Цього дня затвердили статут, а до керівництва хоровою капелою «Боян» запросили Ярослава Линіва. Ось так, більше як через п’ятдесят років, відбулося друге народження «Бояну».

– Скажу відверто, що було страшнувато братися за керівництво, адже це велика відповідальність, – згадує Ярослав Дмитрович. – Але, я твердо вирішив, що докладу всіх зусиль, щоб відродити славу «Бояна». Велику допомогу у створенні хору надали тодішній голова районної ради Роман Молодій, науковий працівник краєзнавчого музею Надія Чернишова, а також газета «Голос відродження», на шпальтах якої публікувалася інформація про перші кроки, здобутки і проблеми хору. Першим до «Бояну» записався лікар Ярослав Каськів, який і до нині у ньому співає. 2 жовтня 1992 року у сесійній залі районної ради відбулася перша репетиція хору.

Отримавши друге дихання, ось уже протягом майже тридцяти років під вправним помахом диригентської палички Ярослава Линіва хор «Боян» співає на славу Богу і українському народу. Численні перемоги на районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях і конкурсах свідчать про копітку роботу талановитого диригента.

За цю творчу стежину, що вивела Ярослава Дмитровича з карпатського села у світ українського хорового мистецтва, він вдячний своєму татові Дмитру, який ще з дитинства прищепив йому любов до музики.

Народився Ярослав Линів у мальовничому підкарпатському селі Опака, що на Дрогобиччині. Батько Дмитро Іванович був знаним у селі музикою, знав нотну грамоту, працював учителем музики у місцевій школі, завідував Опаківським сільським клубом, а згодом став регентом церковного хору. Мама Антоніна Андріївна – вчителька початкових класів. Мала дівоче прізвище Полтавченко і народилася на Полтавщині, була скерована на роботу в Опаку. Згодом їхні діти казатимуть, що поєдналися у їхніх серцях дві України і у цьому їхнє велике щастя.

– Вперше мене тато побачив, коли мені було 2 роки, – згадує пан Ярослав. – Я народився, коли він був уже в армії, а тоді служили у війську три роки. Тато приїхав і подарував мені іграшкового баяна. Напевно це також був якийсь знак долі. Рід наш у селі називали «Великий», чому так – не знаю, можливо тому, що дід був лісорубом і високого кремезного росту. Отож, я «Великого» Митра син. Думаю, що це певний знак на родині і тому й наша донька Оксана стала знаменитою, що вона з «Великого» роду походить.

Ярослав Дмитрович від природи мав добрий музичний слух і дзвінкий голос. Можна сказати, що він музика-самоук – адже самостійно опанував гру на трубі, а згодом – клавіатуру баяна. Співав у шкільному хорі і нерідко разом з батьком грав на сільських фестинах і весіллях.

– У нашому селі є місток, де колись збиралася, як тепер кажуть, на «тусовку» молодь, там я також грав довгими літніми вечорами, – розповідає Ярослав Дмитрович. – Село Опака поміж гір тягнеться аж 9 кілометрів. Воно багате народними традиціями. Навіть у радянські часи, на Різдвяні свята, коли вийдеш на вулицю, то з кожного куточка було чути колядки, здавалося, що співає кожна хата. Ми, хлопчаки, також ходили попід вікна колядувати, але я ховався за куток хати, бо був сином вчительки. Коли сідали до святої вечері, мама щільно завішувала вікна у хаті, щоб ніхто не побачив.

Талановитий сільський хлопчина мав неабиякий потяг до мови. Потайки від стороннього ока писав вірші, брав участь у шкільних олімпіадах. То ж після закінчення школи вирішив вступати на українську філологію до Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка. Але вчителька музики, яка приїжджала до сільської школи з Дрогобицького державного музичного училища, наполягла, щоб здібний учень продовжив займатися музикою і вступав до музичного училища. Там на його неабиякий хист і здібності звернув увагу відомий диригент та педагог Олег Цигилик. У подальшому він став натхненником майбутніх досягнень Линіва. Ярослав навчався на двох спеціальностях – хорове диригування та баян. Але з часом зрозумів, що його справжнє покликання – хор. Під час військової служби в армії, на яку його забрали, не дивлячись на те, що не закінчився навчальний рік, без ніяких відстрочок, він не забував про музику. Під ліжком у футлярі завжди лежав баян.

– Я служив при штабі військової частини, а там на третьому поверсі була невеличка кімната. У короткі хвилини солдатського дозвілля брав свій баян, закривався і тихенько награвав, – згадує Ярослав Дмитрович.

Після повернення з армії він відновив навчання на третьому курсі музучилища і почав вчителювати у школі села Рихтичі. Тут при сільському Будинку культури організував один з перших вокально-інструментальних ансамблів на Львівщині, що став швидко дуже популярним.

– Тоді я встигав скрізь, – сміється Ярослав Дмитрович. – Крім цього ще співав у хорі, що діяв при Дрогобицькому міському Будинку культури під орудою Олега Цигилика. Запросивши мене співати у хорі, Олег Іванович, можна сказати, зіграв ще одну важливу роль у моєму житті. Бо у першому ряду переді мною стояли дві сестрички-близнючки Ольга і Ярослава. З Олею ми згодом поєднали долі. Ось так і йдемо з нею удвох по життю. Виховали двох діток – Оксану і Юрія, тішимося тепер внуками. Мені приємно, що і дружина, і діти завжди мене підтримують. Було навіть таке, що у певний період часу, Ольга Михайлівна змушена була на себе взяти керівництво хором, оскільки мусів поїхати на заробітки за кордон, бо треба було дітей ставити на ноги.

У 1975 році Ярослав Линів вступав до Львівської консерваторії. Але спроба була невдалою. Після цього став працювати на посаді методиста хорового жанру у Дрогобицькому районному Будинку культури, що став для нього і місцем праці, і домівкою, оскільки не мав власного житла. Все ж він відчував потребу в удосконаленні власних знань. У 1976 році він вступає на музично-педагогічний факультет Дрогобицького державного педінституту на заочну форму, де навчається по класу диригування. Цього ж року молоде подружжя Линівих переїжджає у Броди.

Дуже швидко у Бродах, працюючи спочатку у середній школі №3, педагогічному училищі, Ярослав Линів здобув авторитет гарного музиканта і педагога. Він організовував самодіяльних артистів, сам акомпонував і їм аплодували вдячні глядачі не тільки у Бродах, Львові, а й у Росії, Білорусі, Болгарії, Чехословаччині.

Розмовляючи з Ярославом Дмитровичем про його родину, знамениту на увесь світ доньку, диригентку Оксану, сина Юрія, зауважила його теплий погляд і непрохану сльозу, яку він намагався ніби ненароком змахнути з очей. Так як колись вчили його тато й мама нести людям добро й радість, так він сьогодні навчає своїх дітей – бути добрими, не забувати рідну землю, берегти українські традиції і звичаї. Організований Ярославом Дмитровичем родинно-сімейний ансамбль «Родина» став популярним і на Брідщині, і в усій Україні.

– В ансамблі співали сестра дружини Ярослава і її діти Тарас та Оленка, ми з дружиною і наші діти – Юрій та Оксана, – розповідає він. – Ми брали участь у популярних телепередачах «Сонячні кларнети», «Животоки», «Біля родинного вогнища».

Оксана продовжила батькову стежину. Сьогодні вона всесвітньовідома диригентка.

– У 14 років вона вступила у Дрогобицький фаховий музичний коледж, – згадує Я. Линів і знову змахує сльозу. – На вихідні вона приїздила додому і я виходив її зустрічати до залізничного переїзду. І якось вона не зійшла з автобуса. Я біг за автобусом, як міг, аж до вокзалу. Заходжу, а вона – така маленька, зіщулилась і спить. Тоді ми вирішили, що її потрібно перевести на навчання до Львова. І знову, тепер уже в долі Оксани, зіграв свою роль Олег Цигилик. Саме завдяки його сприянню Оксана стала навчатися у Львівському музичному коледжі. Коли вона здавала екзамен з диригування, комісія запропонувала їй серйозно задуматися над тим чи не стати диригентом. Після випуску вона почала навчання на диригента у Львівській музичній академії.

Сьогодні творчий графік Оксани Линів розписаний на роки наперед. Наша всесвітньо відома землячка нещодавно подолала ще одну творчу вершину і стала музичним директором італійського Teatro Comunale Bologna, в якому дебютував Енріко Карузо, а в різні століття ставили прем’єри своїх творів Россіні, Белліні, Доніцетті, Верді і Ваґнер.

– Я був на концерті у Мюнхені, моя дочка вийшла на сцену і почалася музика. Не пам’ятаю твору, був такий вражений. Від розуміння, що моя дочка диригує перед декількома тисячами людей у наповненому концертному залі, мені було важко стримувати емоції, – так ділився враженнями Ярослав Линів у інтерв’ю британській радіостанції ВВС Radio4.

При найменшій можливості Оксана Линів летить, наче ластівка, до рідного гнізда, де її завжди чекають. Тут той ліс, де вона любила гуляти в юності, співають ті пташки, якими вона заслуховувалася, тут її тато й мама, тут її земля, що дає завжди силу…

– Нам дуже приємно, що вона не забуває рідних, – говорить Ярослав Линів. – А ще тішить і те, що щоб не писала про неї міжнародна преса, вона хоче почути нашу думку і з нею рахується. Звичайно, Оксана – наша гордість, але ми за неї переживаємо, бо набрала зараз дуже швидкий темп творчого злету.

Не меншого темпу колись набрав і сам Ярослав Дмитрович. Поряд із працею з «Бояном» він не був байдужим щодо підтримки і розвитку хорової справи у лоні відродженої Церкви в Україні. Протягом двох років він був регентом церковного храму Різдва Пресвятої Богородиці. А у 1992 році на базі нинішнього педколеджу ім. Маркіяна Шашкевича були створені дяківські курси Бродівського деканату УГКЦ. Директором з навчальної частини знову обрали Ярослава Линіва.

– Мені часто задають питання чи музика моє хобі, – зазначає диригент. – Музика – це моє життя, не професія і не хобі. Наш «Боян» став великою родиною. У нас співають цілі сім’ї. Ви собі не уявляєте, на репетиціях 10-15 хвилин я не можу розпочати розспівку, доки всі не розкажуть про свої новини, не обміняються враженнями, порадами.

Зараз у творчій біографії хору «Боян» відкрилася нова сторінка. Рішенням сесії Бродівської міської ради VII демократичного скликання від 20 листопада 2018 року створено Комунальну установу «Музичне товариство «Боян». Творча скарбниця хору налічує більше 80 творів – кращих зразків хорової творчості – обробки народних пісень, духовні твори, сучасні композиції тощо. З концертами «Боян» прагне відвідати кожний населений пункт Бродівської громади.

– Прикро так говорити, але спостерігаю, що сільська культура регресує, – зазначає Ярослав Линів. – Часто буває, що до Народного дому на концерт прийдуть до двадцяти чоловік, а хористів на сцену виходить 35. Так не має бути. Люди чомусь більше гуртуються біля церкви. Коли ми приїздимо з програмою до храму слухачів завжди багато. Ось нещодавно ми побували у Корсові. Храм був переповнений. Нас привітно зустрів настоятель о. Юрій Біль, а коли вийшли на вулицю – були вражені. Нам приготували таку гостину – пампушки та різні смаколики, глінтвейн. У морозний день ми всі разом грілися і знову колядували. Звичайно підтримувати культуру має і держава. Ми маємо зберегти українську історію, традиції, культуру, нашу ідентичність.

Свою розповідь про талановитого маестро, почесного громадянина міста Броди Ярослава Линіва хочу завершити словами доцента, кандидата педагогічних наук Романа Берези, бо кращих слів годі шукати: «Ось так поєдналися у житті Ярослава Дмитровича два широколетних крила – співоча родина і величава слава «Бояна». І яким би високим не був цей мистецький політ талановитого диригента, він завжди пам’ятає своє земне покликання – нести людям радість та натхнення, виплекане його власною пісенною долею».

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.

Фото з сімейного архіву Ярослава ЛИНІВА.