«Якщо не я, то хто…»

День українського добровольця установлений 17 січня 2017 року Верховною Радою України з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги і турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості.

Ця дата вибрана не випадково. Саме 14 березня 2014 року прямо з Майдану перші добровольці відправилися на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що під Києвом. Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити. Завдяки їхній мужності, відданості національним інтересам і щирому патріотизму вдалося зупинити російського агресора, дати змогу мобілізувати сили в тилу й озброїти армію. Українські добровольці стали гордістю українського народу та водночас головним болем кремлівських посіпак. Загалом у воєнному конфлікті на сході нашої країни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість з них згодом перетворилася на військові частини силових структур.

Серед тих, хто пішов добровольцем на схід, де захищав Україну майже півтора року, і брідчанин Ігор Володимирович Федик. З першого погляду й не скажеш, що в цього 56-річного чоловіка за плечима чималий бойовий досвід.

Захист Батьківщини для нього розпочався ще з Майдану. У 2013 році Ігор перебував на заробітках в Іспанії, слідкував за студентськими протестами у Києві. А коли увесь світ облетіли кадри жорстокого побиття юнаків та дівчат на київському Майдані, твердо вирішив повернутися в Україну. На Батьківщину Ігор прибув 31 грудня 2013 року, а в січні 2014 уже був на Майдані.

– Не міг сидіти я за кордоном і спокійно спостерігати за тим, що відбувалося, – говорить він. – Зрозумів – потрібно захищати Батьківщину. Це вже не перший мій Майдан.

У 2014 році, коли почали формувати добровольчий батальйон у Нових Петрівцях, його не взяли через хвору ногу, на яку він помітно накульгував. Порадили поїхати підлікуватися і приходити. До військкомату Ігор Федик не йшов, бо знав точно, що не візьмуть через медичні показники. Вдома у такий час спокійно сидіти також не міг. Наприкінці 2014 року Ігор пішов у ДУК «Правий сектор», а у 2015 – в 46 окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-­Україна».

– І мама, і моя дружина мають однакові імена та по-батькові, – жартуючи розповідає боєць. – Отож, обидві мої Ірини Василівни і донька Наталія були категорично проти мого рішення. Але я їм сказав, що це, навіть не обговорюється. Якщо не я, то хто?

У батальйоні вони були всі різні – за віком, професіями, віросповіданням та національністю. Але, коли прийшла війна, ці люди покинули домівки, родини, дивани, телевізори, футбол й пішли захищати свою землю.

Потім були бої на Світлодарській дузі, Попасна, Кримське, Бахмут… Більше ста бійців батальйону віддали своє життя, захищаючи Україну. Кожен танк носив позивний загиблого…

До Ігоря Федика міцно прикріпився позивний «Поляк». Від моїх запитань він відмахується, які там, мовляв, подвиги, я – звичайна людина. Хоча має Ігор Володимирович і нагороди, але вважає, що розповідати нічого.

З прикрістю розповідає він про те, що багато у нас говорять про патріотизм, а як доходить до конкретних дій, то і влада, і прості громадяни часто займають зовсім іншу позицію.

– У кожної людини має бути отут (показує на серце авт.) своє почуття до України, – говорить Ігор. – Немає патріотизму в наших головах. Якщо доведеться – 20% відсотків піде воювати за державу, а 80% – буде чекати.

Тоді, у 2014, добровольчі батальйони стали реальним народним ополченням. Ті, хто воював у добробатах, не зразу отримали статус учасника бойових дій. Ігорю Федику посвідчення УБД видали тільки через півтора року.

– Я на це не звертав уваги, – каже доброволець. – Адже йшов не за пільгами чи грішми. Я просто люблю Україну…

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.