«Якби нас не нищили, а життя продовжується…»

Війна увірвалася в дім Ніни Петрівни Плоходько у 2014 році, коли російські війська вбили її сина Руслана. 2 травня 2014 року трагічна звістка сколихнула Броди і їхню родину у Харкові – два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, що здійснювали повітряне патрулювання у визначеному районі АТО, було збито з використанням переносних зенітно-­ракетних комплексів. У результаті обстрілу загинули п’ятеро вертолітників 16 окремої бригади армійської авіації – начальник штабу – перший заступник командира вертолітної ескадрилії підполковник Олександр Борисович Сабада, командир вертолітної ланки підполковник Руслан Володимирович Плоходько, командир вертолітної ланки підполковник Сергій Сергійович Руденко, бортовий авіаційний технік майор Микола Миколайович Топчій, бортовий авіаційний технік капітан Ігор Іванович Грішін.

Минуло майже вісім років і тепер російський окупант з особливою жорстокістю не тільки топче, а й палить нашу українську землю, стирає з її лиця міста і села, вбиває невинних людей, глумиться над жінками і дітьми. Сотні тисяч українців покидають свої домівки, щоб зберегти життя. І знову проклята війна своїм чорним крилом зачепила сім’ю Ніни Петрівни. Разом із сином Андрієм і внуками мама героя Руслана Плоходька змушена втікати від бомб, ракет, снарядів з рідного дому у Харкові і шукати спокійнішого прихистку.

– Я живу у Харкові з 1972 року, – розповідає Ніна Петрівна. – Це місто стало для мене рідним. Харків дуже гарний був до війни. Його так розбудували. Було де відпочити, один новий зоо­парк чого був вартий. Тільки недавно відкрили, а вже розбомбили. А які фонтани! Багато квітів, здається, що ніде таких клумб немає, як у Харкові. Цілий рік квітували чорнобривці, петунії, тюльпани… Харкова майже немає. Розбомбили житлові будинки, знесли цілі квартали, майже як у Маріуполі. Розбиті парки Горького, Шевченка, центр міста. Ми живемо у найстарішому Салтівському районі. У північній його частині немає вже ні будинків, ні людей. Тепер взялися за наш 602 мікрорайон. Дуже важко сьогодні у Харкові – кожного дня і кожної ночі б’ють з усіх сторін.

З 24 лютого вони жили під постійними бомбардуваннями, але все ж сподівалися, що може втихомириться. Та з кожним днем ставало все гірше.

– Дев’ять днів ми жили у підвалі, – продовжує свою розповідь жінка. – Моя квартира на 22 поверсі. Тож тоді, як спустилася вниз, так більше і не піднімалася. Переховувалися також у знайомих на нижчих поверхах, здавалося, що там безпечніше.

На моє запитання, чи не важко було їй жити на такому високому поверсі, Ніна Петрівна відповідає:

– 22 поверх – це краса. Щоранку я любила дивитися на місто. Особливо весною спостерігала, як змінювали колір дерева. А ще було дуже багато ластівок. Цікаво, чи вже прилетіли ці веселі пташечки? Хочу сказати, що у цей важкий час потрібно віддати належне нашому меру Ігорю Терехову. Як не знищують, як не бомблять Харків, а він все робить для людей – де можливо, є вода, світло. Комунальники – молодці. Прибирають, розчищають вулиці і навіть вже розбивають клумби та висаджують квіти. Якби нас не нищили, а життя продовжується. Я вірю у нашу перемогу!

У їхній будинок попав снаряд. Але він встояв. Вціліла і квартира Ніни Петрівни. Але після цього, як не гірко було покидати рідний дім, вирішили все ж їхати у спокійніший регіон.

– Звичайно, що їхали у Броди. Тут живе дружина Руслана Оля, внуки. Сіли на евакуаційний потяг, що прямував до Львова. Поцікавилися у провідниці, чи можна зупинитися у Бродах. Було дуже приємно, що вона зв’язалася з машиністами і вони тут зупинилися. Мені дуже подобається ваше містечко. Коли був живий син – часто сюди приїжджала. Як не стало Руслана, зникло і здоров’я. Стала часто хворіти, вже не до поїздок було. Була б моя воля – задушила б путіна своїми руками, – каже Ніна Петрівна, витираючи сльози. – Наші діти загинули вісім років тому, щоб українці жили. А він продовжує нищити все на світі. За що гинуть сьогодні люди, невинні діти? Мені 69 років. Не думала, що доведеться стільки всього пережити – загибель сина, війну, евакуацію. Ви знаєте, тоді, 1 травня 2014, Руслан зателефонував пізно увечері і останні слова його були: «Мама, кидай роботу. Ось почнеться літо – приїду і заберу Тебе. Будеш у нас жити. Кругом поїздимо. Мамуля, Ти тільки бережи себе». А вранці його не стало…

Брат Руслана Андрій дістав із кишеньки біля серця потемнілий знак і, показуючи нам, поклав його на долоню.

– Це пам’ять про брата і батька. Наш батько також був військовим. Під час проходження служби у Польщі, поляки нагородили його ось такою своєю відзнакою. Коли батька не стало – Руслан взяв цей знак собі, а ставши офіцером, прикріпив його на свій льотний шолом. Після загибелі брата цю відзнаку з частинкою шолому знайшли на місці падіння гвинтокрила і віддали мені. Для всіх нас це дуже велика сімейна реліквія.

З Ніною Петрівною Плоходько ми зустрілися випадково у Благодійному фонді «Карітас – Броди». Отець Ярослав Царик, долучаючись до нашої розмови, побажав здоров’я і схилив голову перед матір’ю героя, який віддав життя за нас, та подякував їй за сина.

2 травня минає вісім років від того дня, як захищаючи незалежність і цілісність нашої держави на сході України, своїми молодими життями пожертвували п’ятеро мужніх офіцерів-вертолітників 16 окремої бригади армійської авіації «Броди» підполковники Олександр Борисович Сабада, Руслан Володимирович Плоходько, Сергій Сергійович Руденко, майор Микола Миколайович Топчій, капітан Ігор Іванович Грішін.

Схилімо у пошані голови перед усіма, хто загинув, захищаючи Україну. Вічна слава героям. Герої не вмирають!

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.