Додому > Новини > Я НІКОЛИ НЕ МОГЛА НАВІТЬ УЯВИТИ, ЩО СТАНУ БІЖЕНКОЮ…

Я НІКОЛИ НЕ МОГЛА НАВІТЬ УЯВИТИ, ЩО СТАНУ БІЖЕНКОЮ…

Вторгнення росії на територію України триває тридцять сьомий день. Росіяни ці­леспрямовано обстрілюють і бомблять міста та житлові квартали, знищують людей. Життя українців назавжди поділи­лося на «до» та «після». Мільйони українців через російське вторгнення змушені були покинути свої домівки та тікати – хто за кордон, а хто шукає прихистку у спокійні­ших регіонах України. Тисячі вимушених пе­реселенців прийняла і Брідщина.

На фото: (зліва направо) Тетяна Молчанова і Олена Куциба.

Завжди людно у Бла­годійному фонді «Карітас Броди», де праців­ники готові допомогти людям, котрі були зму­шені покинути свої до­мівки, найнеобхіднішим і поділитися своїм те­плом. Допомогу тут от­римали вже більше 350 вимушених переселен­ців. Видано 450 про­дуктових наборів, 200 ковдр, 170 матрасів, 200 постільних комплектів, 100 рушників, 300 гігіє­нічних наборів та багато іншого.

На днях, завітавши у БФ «Карітас Броди», по­знайомилася з біжен­ками – Тетяною Бори­сівною Молчановою з Чернігова та Оленою Миколаївною Куцибою з Ніжина. Олена, витира­ючи сльози з очей, не в змозі була щось розпові­дати. Тетяна зауважила:

– Ви знаєте, Олена ще у сильному стресі. Вона не може відійти і щось говорити про пе­режите. Зрозумійте її. Я старша, може у мене міцніші трохи нерви, тож розповім про жахіття, що нам довелося пережити.

Історія сім’ї Тетяни мене вразила.

– Народилася я і аж до цих страшних днів, поки не прийшли з агре­сією «російські брати», жила у рідному Чернігові. З чоловіком Олегом Анатолійовичом Литвяком працювали, бу­дували плани на май­бутнє, виховали дітей і вже тішилися внука­ми. Так склалося, що і у нього, і у мене це вже другий шлюб, але ра­зом уже двадцять років жили дружною сім’єю. За освітою – педагог, закін­чила Чернігівський пе­дінститут і багато років працювала вихователь­кою у дитячому садочку. Згодом відкрили з чоло­віком підприємницьку діяльність і торгували у Чернігові на ринку.

Про те, що росія напа­де, говорили, але ми, як і багато українців, не ві­рили, що таке можливе. І коли 24 лютого, о 5 го­дині ранку, зателефону­вала моя дочка Аня і запитала, чи я чую вибухи, зрозуміла, що це жахли­ва реальність. Бомбили аеродром. Почалася па­ніка. Потім сподівалися, що можливо це буде 2-3 дні. Але згодом снаряди стали прилітати в район нашого будинку, ми жи­вемо ближче до окраїни. Стріляли танки, сипало­ся скло, горіли кварти­ри… Фактично тут був епіцентр. Ми перейшли у підвал нашого будин­ку, де прожили три дні, там і ночували, боялися виходити тому, що бойові дії йшли в десяти кро­ках. Люди були налякані і в паніці, плакали діти. Дочка, яка живе у цен­трі Чернігова, подзво­нила і запропонувала перебиратися до них. Там було трохи тихіше і краще обладнане схо­вище. В чому були – пе­реїхали до дочки. Тільки ми перебралися, бойові дії перемістилися туди. Стрільба була жахлива, падали гради. І знову довелося жити у підва­лі. Дякувати Богу, що се­ред нас був чоловік, який організував перебування людей у сховищі. Хтось приніс ліжка для дітей. Піднятися додому, щоб взяти щось поїсти дітям чи тепліший одяг було неможливо – постійно йшли обстріли. Ось так у бомбосховищі довело­ся жити 9 днів. Вдома не очували ні одної ночі.

У підвалі довелося жити і невістці Тетяні, яка була вагітна вже на останніх днях. Ми пере­живали і навіть не уяв­ляли, як доправити її у пологовий будинок, що також працював у підва­лі і там приймали поло­ги. 2 березня у неї поча­лися перейми. Просто якимось дивом вдало­ся швидкій допомозі до­везти її до пологового будинку, де у підвалі на­родилася чудова здоро­ва дівчинка вагою 3 кіло­грами. Наступного дня новонароджену разом з мамою відправили додо­му і знову у підвал. Тані зі своєю старшою донеч­кою, якій ще немає і 2 рочків, і з новонародже­ною дитинкою довелося прожити у підвалі майже три тижні. Згодом, поки ще не підірвали міст, вдалося їм переїхати в село. Зараз вона з діт­ками у безпечному міс­ці, але далеко від Чер­нігова.

Вдалося нам назби­рати бензину і виїхати з того пекла, поки ще не підірвали міст. Діти були дуже налякані. Дочка вирішила добиратися до знайомих за кордон, а ми з чоловіком їхали в нікуди. Три дні добира­лися якимось страшними дорогами. Ночували у добрих людей. Дякува­ти Богу, що вони трапля­лися на нашому шляху. Ось так ми і приїхали у Броди, де нас дуже гар­но зустріли. Перші дні не могли прийти до тями, навіть з дому боялися виходити. Нас прихисти­ли добрі люди. Взагалі хочу сказати, що ваше містечко гарне і тут при­вітні мешканці.

Я ніколи не могла навіть уявити, що ста­ну біженкою і буду зму­шена ось так покидати Чернігів. Хто б міг по­думати, що росіяни так цілеспрямовано нищи­тимуть наші міста. Наш Чернігів, завдяки меру Владиславу Атрощенку, в останні роки оновився, розквітнув. Було дуже багато відновлено історичних пам’яток, інфраструктура. До нас їхали туристи. Тепер все знищено. На окраїні вже немає приватного сек­тора. І ось знову був потужний обстріл Чернігова, йшли сильні бої. Знайомі телефонували і розповідали, що спалений міський ринок. Згорів і наш павільйончик, й увесь товар. Отож, якщо ще мріяли, що повернемося і продовжимо свою підприємницьку ді­яльність, то повертатися і починати немає з чого. Не знаємо, чи уціліла і наша квартира. Зв’язку у нашому районі немає і дізнатися немає у кого. А бої йшли там великі. Чому цей «русскій мір» прийшов до нас? Ми їх сюди не просили. Дуже сподіваюся, що росія за все буде відповідати.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *