Додому > Новини > «Вірю, що Україна буде! З цим і живу»

«Вірю, що Україна буде! З цим і живу»

Жіноча доля, ніби вишиваний червоними і чорними нитками рушник. Важкі будні переплітаються зі святами й радістю. І так спливають дні за днями. Не вгледіла Марія Луківна Клим, як поважний ювілей – 80 літ – постукав у двері. Їй не віриться, що так швидко, ніби один день, пролетіло життя. А життя цієї поважної жінки було нелегким…

На фото: Марія Луківна Клим.

Народилася вона у 1940 році в родині Євгенії та Луки Матвіївих, що проживали в селі Суховоля. Пригадує, що родина була заможною. Свого батька пані Марія не пам’ятає. Їй було лише півроку, коли тата забрали на війну і додому він не повернувся. Залишивсь вдовою, мама працювала, бо господарка була немалою. У той час тримали багато худоби, обробляли землю.

– Забрали «освободітєлі» у 1945 році до лав радянської армії маминого 22-річного брата Ярослава Миколайовича Якиміва, – згадує Марія Луківна. – Але у Підкамені він втік і пішов в УПА. Він мав псевдо «Майдан». За кожним повстанцем стояла його рідня. Їх злочином була спорідненість з бандерівцем, з ворогом народу. А бандери не воювали на чужій землі, а боронили свою. Село допомогало повстанцям. Бувало господар навантажить фіру гною і везе на поле, скидає на кучі і подає знак хлопцям, в якій залишив для них передачу. Дядька я мало пам’ятаю. Приходив до нас, мама завжди щось для нього і його друзів готувала. Здавалося, що був високий і тримав мене на руках, а ще подарував мені губну гармошку.

Під жорна масових політичних репресій у західних областях України, які комуністична влада розпочала у 1939 році, потрапили і Марія з мамою. У жовтні 1947 року, вдосвіта, постукали до них у віконце. Конфіскували все і сказали збиратися. Жінці з дитиною не дозволили нічого взяти. Посадили на підводу і повезли до Бродів.

– Там стояв цілий поїзд, – розповідає пані Марія. – Протягом двох днів звозили людей з Накваші, Черниці, Ясенова, Ковпина, Хмільового поки не заповнили вагони повністю. Для багатьох людей з того поїзда, особливо старших, це було довічне прощання з Україною. Три неділі везли нас у важких умовах, в холоді і голоді. Всі на підлозі тулилися один до одного аби нагрітися.

У листопаді привезли їх в місто Осінники Кемеровської області в Росії. Поселили усіх в загальний барак з трьох ярусними нарами. Працювали на шахтах у три зміни. Мама Марії вивозила на гору вагонетки з вугіллям. Для радянської влади це ще й була майже безкоштовна робоча сила. Багато хто з українців знайшов вічний спочинок у мерзлотах Сибіру, так ніколи не побачивши рідної землі.

– Жили як худоба, – продовжує Марія Клим. – Воші, блощиці. Але ми трималися. Незважаючи на все, жили дружно. Ми, українці, були як рідні. Зберігали українські традиції, співали, танцювали, відзначали свята. Коли хтось одружувався, на весілля збиралися і приносили хто, що міг. Люди пізнаються в біді. Я до нині пам’ятаю той барак №89. За три кілометри від барака була російська церква і ми ходили до церкви. Радянська влада виселяла не тільки українців. Там були і інші народи, зокрема кримські татари, поляки, німці, вірмени, росіяни-власовці. Так тривало до 1951 року. Тоді українцям дозволили збудувати новий барак, де вже були блоки, в яких жили по дві сім’ї Ми жили з Марією та Олексієм Бендасюками та двома їхніми доньками.

На фото: Марія (посередині у білій хустині) з українськими дітьми у м. Осінники.

Про долю маминого брата Ярослава їм було невідомо. Лише згодом дізналися, що 2 лютого 1949 року його, Василя Гуляйгродського та Кашубу (ім’я розповідачка не пам’ятає) застрілили на Бучині. Завезли у Підкамінь і на дроті підвісили біля НКВД. Через декілька днів їх кинули у студню під Паньківцями. Уже, коли була проголошена незалежна Україна з тієї студні витягнули 17 чоловік, серед яких і мій дядько, і поховали у Підкамені.

У 1957 році їхню справу переглянули, оскільки тато Марії загинув на війні. Отож,у їм дозволили повернутися в Україну. У травні Марія якраз закінчила 8 клас і вони з мамою повернулися у Суховолю.

– Подітися не було куди, – згадує жінка. – У нашій хаті вже знаходився медпункт. Мама сподівалася, що її повернуть. Але цього не сталося. Жили три роки почужих кутках. Приютила нас тітка Текля Молінська.

У 1960 році Марія вийшла заміж. З чоловіком Броніславом купили на виплату стареньку хатину. Спочатку жили навіть з господинею. А у 1965 році стали будувати свою хату, в якій живуть і до нині. У 1961 році народилася донька Люся (живе у Дрогобичі), а у 1968 – донька Ірина ( проживає у Бродах).

– У 1960 році ми починали життя у Бродах вдвох з мамою, – зазначає Марія Луківна. – А тепер наша родина має вже 15 чоловік. Ми з чоловіком маємо четверо онуків, шестеро правнуків. У лютому відзначили з чоловіком 60-літній ювілей подружнього життя. Діти нам зробили чудове свято.

Діти репресованих… Це окрема тяжка сторінка в історії сталінського терору. Адже у ті часи вони пережили разом з батьками нелюдські поневіряння.

– Закликаю тільки любити Україну, боротися за неї, – каже ювілярка. – Звертаюся до молоді – це є наша кровна держава. Вірю, що Україна буде! З цим і живу.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *