Українець у чужому Афганістані

• 15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Минув 32 рік, як 15 лютого 1989 року останній радянський солдат покинув територію Афганістану. Реальні цифри втрат влада СРСР приховувала. Ця війна забрала життя майже півтора мільйона людей, серед них – понад три тисячі українців… Донині десятки вважаються зниклими безвісти. На цю війну кидали 18-річних хлопців-строковиків, які безтурботно жили, вчилися, працювали, і не уявляли, що потраплять в епіцентр війни.

«Точних цифр ніхто не знає…», – розповідає 55-річний Михайло Богданович Гудима. Восени 1982-го йому прийшла повістка на строкову службу, та, як виявиться пізніше, – на війну.

Він народився у селі Лукаші. Після закінчення школи працював у колгоспі трактористом. Потрапив на службу у 18-річному віці. Спершу новобранців відвезли в Естонію у місто Тапа, проходити КМБ – курс молодого бійця. Опинився в інженерному батальйоні, у саперному підрозділі, де пів року в «учебці» вивчав, як знешкоджувати міни. «Однієї ночі нас, 20 хлопців, вишикували і сказали, що відправляємося в Туркменістанський військовий округ (ТуркВО). Ми вже у літаку від пілотів дізналися, що летимо на війну. А до того ніхто й не знав, що йдуть якісь бойові дії», – пригадує чоловік.

Михайло Богданович потрапив до військової частини у Кандагарі. І вже у перші дні перебування в Афганістані був шокований першою зустріччю із смертю. Це був його ровесник, якого знімав вже мертвого з БТРу. Тоді зрозумів – це справжня війна, яку бачив лише у кіно. Новобранців перший місяць не «кидали» на бойові завдання, готували до чогось серйознішого і страшнішого, аніж просто строкова служба.

«1 вересня 1985 року я підірвався на міні. Тоді якраз діти до школи йшли. Їхав зі своїм товаришем по службі на БТРі по воду до джерела, бо у нас там не було питної води – пустеля. І так ми по п’ять разів на день їздили. Як сьогодні пам’ятаю: я був у сонцезахисних окулярах, у панамі, в плавках і з автоматом. Одну міну знайшли, а другу пропустили. А воно як влупило… Падаючи з БТРу, пошкодив печінку і від вибухової хвилі отримав контузію. Десь з місяць, коли до мене говорили, думав що то десь з бочки голос. У жовтні теж підірвався, як на танку їхав. Ще два рази на машині «зловив» міну. І вже останній раз підірвався на протитанковій міні, коли їхав на броньованій машині з протимінним тралом. Протипіхотні міни для цієї машини були не страшні, вони були для неї як петарди. Але це була протитанкова… Тоді пісок так посік лице, що думав обличчя вже немає, все було в крові…», – ділиться своїми сумними спогадами М.Б.Гудима, який на цій чужій війні пережив п’ять підривів…

Він завжди їхав у колоні першим на броньованій машині з навісним мінним тралом. Це дозволяло очистити заміновану дорогу і забезпечити надійне пересування іншим. Але 8-го березня, на жіноче свято, «душмани» обстріляли колону з 26-ти КАМазів, що перевозили боєприпаси. Це був момент найбільшої втрати людей за час його строкової служби. Через антисанітарію та брудну воду майже кожен солдат перехворів на «жовтуху», і він також. Внаслідок ускладнень його відправили на лікування у госпіталь в Ашхабат – столицю Туркменістану. Там лікувався 45 днів. Назад їхав поїздом, через Ташкент – столицю Узбекистану. «Коли їхав, через вікно бачив хлопців, які ішли на «дембель», чоловік сто. Всі каліки. Держава їм покупляла дипломати, а вони без ніг, без рук, на милицях…», – розповідає.

На цю війну посилали не лише росіян та українців, а й чеченців, казахів, грузинів, таджиків. Дідовщина в радянській армії була, особливо проблеми були з чеченцями. Аби не мати неприємностей, потрібно було бути не лише сильним, а й мудрим і ніколи не встрявати у конфлікти. Жили хлопці у наметах, Михайло Богданович зробив навіть люстру із міни у цій «домівці». Харчувалися сухпайками, згадує, що їв тушонку 1957 року. «Викликав якось мене командир батальйону й дав завдання – побудувати баню, бо я служив в інженерних військах. Я перегородку із дошок зробив, глиною замазав і за два дні – як камінь, так засохло від спеки. У тій бані вже всі купалися», – згадує М.Б.Гудима.

Михайло Богданович прослужив в Афганістані рік і сім місяців (один місяць переслужив). І той останній, тягнувся довше, як вся служба – так хотілося додому! Коли вже летів над Україною у травні 1984-го невимовно радів, побачивши зелені поля після жовтих пустель. «Я прийшов спокійним з війни, але багато хто з «афганців» отримав посттравматичний синдром. Моя знайома дивувалася, чому я настільки стриманий. А я їй кажу, мав спокійну професію – сапер», – розповідає і сміється. В Афганістані був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», після повернення – медаллю «Вдячність від афганського народу».

За чотири дні після демобілізації, Михайла Богдановича поклали у військовий госпіталь у Бродах. Його тато хотів віддячити лікареві тридцятьма карбованцями і пляшкою коньяку. Гроші лікар відмовився брати категорично, а коньяк випив з батьком, 50 грамів перепало і хворому.

З 1986 року живе у с. Заболотці. Працював у цьому селі до 2003 року. Опісля їздив на заробітки до Львова, Санкт-Петербурга. Та коли розпочалася війна на сході України, перестав їздити на роботу в Росію.

Нині М.Б.Гудима живе із старшою донькою Оксаною. Тішиться своїми двома онуками Романом та Андріаною. А молодша дочка Любов – за кордоном. Любить колишній «афганець» і музику, грав на баяні в ансамблі «Троїсті музики».

Ліна ВОЙТЮК.