«…У МЕНЕ БУЛО ВСЕ І НЕ СТАЛО НІЧОГО»

На днях у редакцію зайшла літня жінка. Чимось дуже стривожена, на очах стояли сльози. Це була Марія Михайлівна Шохова і прийшла вона, щоб через газету подякувати лікарю Василю Григоровичу Чижу. Розговорившись, вона повідала свою життєву історію.

– Я біженка з Маріуполя, – змахуючи сльози з очей каже Марія Михайлівна.– А народилася я на Брідщині, у селі Берлин. У Маріуполь поїхала ще зовсім молодою і прожила там більше п’ятдесяти років. Сталося так, що моя сестра вийшла заміж за хлопця з Маріуполя, який тоді служив у Бродах. Згодом вони й переїхали у це місто. Там у1961 році у них народився син. Через деякий час сестра приїхала нас провідати. А коли зібралася вона їхати назад, то мама мене відправила з нею, щоб допомагала у дорозі з дитиною. Ось так доля і пов’язала мене з Маріуполем.

У Берлин Марія вже не повернулася. Влаштувалася на роботу на завод важкого машинобудування і пропрацювала там більше сорока років – 25 із них у «гарячому цеху». Зустріла вона там і свою долю – чоловіка Василя.

– Він був з Брянська, – розповідає жінка. – Ми жили щасливо. Виховали двох синів – Геннадія і Павла. Чоловік любив Україну, любив приїжджати у Берлин, Броди. Але тяжка хвороба передчасно забрала його.

Марія Михайлівна пригадує, як вони отримали гарну трикімнатну квартиру на проспекті Перемоги. До моря було йти 20 хвилин.

– Скільки людей з Берлина, Бродів приїжджали до нас на море відпочивати, – розповідає пані Марія. – Всі були задоволені. А тепер… Куди їхати? Зрівняли все з землею. Було все і в один момент не стало нічого. Повертатися мені немає куди. Але дуже хочу поїхати, хоча б сходити на те місце подивитися. Квартира була дуже хороша і все в ній було – меблі, гарний посуд… Ми жили у гарному районі. Там був дитячий парк «Веселка». Він дійсно відповідав своїй назві, бо був різнокольоровий. Скільки там було всього зроблено для дітей! Наше місто було велике і чудове. Працювали заводи. Як так можна руйнувати, вбивати? Бомби, снаряди падали всюди, розбили навіть цвинтар.

Про жахіття, що довелося пережити, Марії Михайлівні говорити тяжко. Вона з сусідкою Іриною і її донькою та двома маленькими онуками ховалися у підвалі Маріупольського драмтеатру.

– Людей було там багато, паніка, перелякані дітки, – продовжує свою гірку розповідь Марія Михайлівна. – Ми із сусідкою вирішили все ж втікати з того пекла. Того трагічного дня вранці звідти вийшли і відійшли вже на метрів 300. Це було страшно. Дякувати Богу мені вдалося виїхати з Маріуполя. Коли тікаєш під обстрілами, хочеш якнайшвидше потрапити у безпечне місце. Не думаєш, як будеш жити у чужому місті, що їстимеш і що вдягатимеш. Головне, щоб було тихо.

Пані Марія дуже вдячна, що їй у Бродах зустрілися добрі і щирі люди. Особливі слова вона адресує лікарю Василю Григоровичу Чижу, який надав їй кваліфіковану допомогу, коли у неї стався напад. У Маріуполі залишилися її сини з дружинами і чотирма онуками. На зв’язок виходять рідко. Марія Михайлівна дуже переживає за них і з нетерпінням чекає вісточки.

– Я вірю, що Україна переможе і молюся за це. Вірю також, що Маріуполь вистоїть і відродиться з руїн.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.