«Та війна залишається з нами…»

• 15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Афганська війна – сумна і одна з найтрагічніших сторінок історії українського народу. Ця війна принесла тисячі жертв, сльози і горе в мирні родини. Вона тривала майже 10 років і вимагала великих матеріальних та людських жертв. Через горнило війни в Афганістані пройшло 160 тисяч громадян України. За роки війни з Афганістану не повернулися додому 3360 українців, загинули – 3280, зникли безвісти – 80, поранено понад 8000, стали інвалідами – 3560. У цинкових домовинах привезли 118 жителів Львівщини, з них 7 – з Бродівщини.

Кожен четвертий з майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, – українець. І кожний четвертий з тих, хто не повернувся з бою, також наш співвітчизник. Переважна більшість жертв війни – це юнаки віком до 20-ти років. За статистикою зараз у нашій державі понад 150 тисяч ветеранів афганської війни, з них близько восьми тисяч мають поранення, понад 6 тисяч є інвалідами.

Пройшли роки. Воєнні події у далекій країні вже стали історією. Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року – 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів). 15 лютого минає 32 річниця виведення військ з території Республіки Афганістан. Але час не загоїв рани тих, хто тоді у 20, 30 років стали учасниками воєнних подій, пройшли через страждання, нелюдські випробування, бачили смерть.

Брідчанин Богдан Васильович Ховалко не з розповідей знає про ту війну, бо на його долю випало пройти її страшними дорогами. Народився він у с. Підгір’я. Після закінчення школи здобув професію зварника і працював у Дніпропетровську. Звідти його, 18-річного, у1983 році і призвали на строкову службу.

– Спочатку нас відправили у навчальний центр військ спецпризначення ГРУ, – розповідає Богдан. – Там я прослужив півроку. Далі нас відправили у Кіровоград, тепер Кропивницький, де протягом місяця був сформований 668 батальйон спецпризначення, який направили у Термез. Звідти ми своїм ходом йшли у Баграм, далі був кишлак Бараки Барак провінції Логар. Туди вели більше 100 караванних шляхів, якими «духи» доставляли зброю з Пакистану.

Уже з перших днів перебування в Афганістані командир відділення сержант Ховалко зрозумів, що це війна. Хоча тоді це називали «виконанням інтернаціонального обов’язку». Не минуло й місяця, як відбувся перший бій, де загинув перший солдат з його відділення, з яким щойно розмовляв, жартував.

– Втрачати друзів було найважче, – говорить він з болем.

Богдан не багатослівний. Можна лише здогадуватися, через що довелося пройти спецпризначенцю у Афганістані. Виявляли бандугрупування, вступали у бій з диверсійною групою моджахедів «черный аист». Ці спецзагони були створені з найманців спецслужбами Пакистану. Члени цього формування були прихильниками фундаментального ісламу і добре підготовленими військовими спеціалістами, володіли різними видами зброї, засобами зв’язку, добре орієнтувалися на місцевості, адже у Афганістані до 80% території – гори й пустеля.

– Півтора року прослужив я в Афганістані, – говорить Богдан Ховалко. – Звичайно, було нелегко. Ніяких відпусток, звільнень, та й куди ми могли піти. Багато залежало від командира. У нас був прекрасний командир Мадест Іванович Рижик – «батя».

Довгий час рідні не знали, що він служить у «гарячій точці». Додому писав – що у Німеччині, адже адреса – польова пошта. Але якось написав, що все добре, лише дуже спекотно і хочеться нормальної води. До мами приїхав його дядько і, прочитавши листа, зауважив, що не може бути, у Німеччині сирий клімат. Твій син, напевно, служить у Афганістані і тобі не признається…

– Ось так все і розсекретилося, – сміючись, говорить Богдан.

Він тричі підривався на БТРі, був контужений. Але так як і у1985 році, коли демобілізувався і повернувся у рідне село, нікому про це не говорив, бо було соромно у цьому зізнаватися, так і зараз не хоче про це розповідати. Про ці моменти розповідає його друг, також воїн-афганець Віктор Франкович Голіновський з Язлівчика. Військова доля закинула його у Афганістан у січні 1980 року, практично відразу після вводу туди радянських військ.

– Ми відзначаємо дві дати, – говорить він, – день вводу військ у Афганську республіку – це 25 грудня 1979 року, і день виводу – 15 лютого 1989 року.

Віктор закінчив Золочівський сільськогосподарський технікум за спеціальністю технік-механік. Звідти у листопаді 1979 року його і призвали до армії. Спочатку служив у батальйоні особливого призначення у Костополі на Рівненщині. 9 січня уже 1980 року їх підняли по тривозі.

– На базі ПрикВО була сформована рота із 56 чоловік, 49 з них були українці, – розповідає Віктор Франкович. – Навіть тоді нас називали бандерівською ротою і співали ми стройову пісню «Розпрягайте, хлопці, коней».

Роту перекинули у Мари Туркестанського військового округу, де формувався 1956 окремий батальйон особливого призначення. Далі був Термез, де понтонною переправою через річку Амудар’ю батальйон перетнув кордон з Афганістаном і своїм ходом вирушив на перевал Саланг.

Перевал Саланг у Горах Гіндукуш – це дорога і тунель завдовжки 4 кілометри, пробитий через гірську товщу на глибині понад кілометр. Це єдина дорога, що з’єднувала усю східну частину Афганістану з Радянським союзом. Солдати називали її «дорогою життя». Для когось це була насправді «дорога життя», а для когось – «дорога смерті». Ось так дев’ятнадцятирічний Віктор потрапив з мирного Язлівчика на чужу війну у чужу країну. Сержант, а згодом старшина першої роти прослужив в Афганістані 22 місяці. Змахуючи непрохану сльозу мужньою рукою, він згадує першу панджшерську військову операцію. Панджшерська ущелина дуже велика. Біля виходу з ущелини починається перевал Саланг – «горло Кабула», через який проходить траса Хайратон – Кабул. Саме ця дорога була основною магістраллю для автоколон, що доставляли з СРСР в Афганістан вантажі військового та цивільного призначення. Воювали проти формувань польового командира Ахмада Шаха Масуда, який закінчив військову академію саме у Радянському союзі. Таких великомасштабних військових операцій було проведено дев’ять.

– Не було у нас нормального постачання, – продовжує свою розповідь Віктор Франкович. – Найгірше було з водою. Чотири місяці ми не бачили хліба. Їли галети з сухпайка, тушонку, кільку в томаті. Я потім на неї довго не міг дивитися. І особлива страва була із сухої картоплі – це клейстер, що тягнеться далеко за ложкою. Якщо до неї ще додати кільку в томаті – це «убойна сила». Печія страшна. Але хлопці молоді, їсти хочуть і ми пхали її через силу. Інколи вона мені ще й досі сниться. Жили у землянках всю службу. Потім з нашої роти групу у складі 21 чоловік, серед яких був і я, відправили в гори на «точки». Провів я там більше року. Постачання – вертушками. Інколи підвозили під гори і ми забирали. Постійно не вистачало води. Із 56 чоловік лише я і ще один солдат зі Львова не перехворіли «жовтухою».

Батьки Віктора з першого дня знали, що він потрапив на війну, хоча в ті часи комуністична влада не розголошувала, що слова «інтернаціональний обов’язок» – це пекельне воєнне горнило. На тій чужій війні він отримав контузію і поранення.

– Нелегко було звикати до мирного життя після демобілізації, – каже Віктор Голіновський. – Особливо у перший рік. Цього року минає сорок років, як я покинув Афганістан. А він живе в душі, болить і досі сниться. Та війна залишається з нами…

Віктор Франкович Голіновський – заступник голови Бродівської спілки ветеранів війни в Афганістані, воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах та членів сімей загиблих, тож розповідає, чим живе їх громадська організація:

– Наша спілка об’єднує 246 ветеранів-афганців Бродівщини. За цих 32 роки, що минуло від часу виводу військ з Афганістану, на жаль, померло198 наших спілчан віком від 40 років і старші. Закрили ми повністю питання встановлення меморіальних плит на школах, де навчалися загиблі воїни-афганці. Зробили реконструкцію пам’ятника у мікрорайоні Білі казарми. Саме біля нього ми завжди збираємося 25 грудня і 15 лютого – вшановуємо тих, хто загинув, і відійшов у вічність. Серед наших ветеранів-афганців є й такі, хто захищав територіальну цілісність України на сході країни. Сьогодні турбують всіх нас питання соціального захисту афганців, яких виникає дуже багато, зокрема, це оздоровлення, пільги на ліки, проїзд у транспорті, зубопротезування і багато іншого.

Богдан Ховалко з Віктором Голіновським зустрілися і познайомилися під час урочистостей до Дня афганця і дружать уже тридцять років. Підтримують один одного. Проте, скільки б літ не минуло з того часу, як їм довелося побувати у самому пеклі афганської війни і повернутися додому живими, кожен з них пам’ятає ці страшні події, перемоги і втрати, неначе вони були вчора.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.

Помоліться за нас, молодих…

Зійди, ясна зоре, понад Афган-гори,
Нагадай усьому світу матусине горе,
Розкажи, як тяжко було там вмирати
Нам, молодим солдатам.
Батьків покидати і свою країну,
А ще тяжче – кохану дівчину…
І не знати, за що умираєш,
Та в земленьку святую молодим лягаєш…
Прошу тебе, матусенько, не плач, не журися,
Ти за сина свого Богу помолися.
Молодим мене Господь до раю взяв,
Щоб я квіти небеснії там поливав,
Бо Афган життя в мене забрав
І тебе бабусею мій син не назвав.
Ми проливали кров молоду,
За землю чужу – собі на біду.

Е.СТЕЛЬМАХ,
с. Загірці.