«Стіна – це ми. І ця стіна непорушна!»

Самопожертва заради Батьківщини і свого народу є однією з вершин людського духу. У нашій історії ми згадуємо яскраві приклади героїзму лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, Січових стрільців, вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. Сьогодні, на жаль, як і сотні років тому, українці гинуть, виборюючи право бути вільними. Серед них Герої Небесної Сотні, професійні військові, добровольці, студенти та підприємці, службовці і вчителі, які пройшли горнило війни на сході України і стали героями. На передовій і в мирному житті пліч-о-пліч вони відстоюють суверенітет нашої держави.

Недарма кажуть, що справжні герої живуть серед нас. У 2015 році волонтери запровадили Орден «Народний Герой України». Це недержавна нагорода, яку вручають за видатні заслуги в обороні незалежності України та волонтерську допомогу Збройним силам України. Серед нагороджених цим орденом є бродівчанин, майор, старший штурман-льотчик вертолітної ескадрилії 16 окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Василь Леонтійович Мулік (на фото). Від самого початку російської збройної агресії проти України, з 15 березня 2014 року, він виконує завдання на сході України – Краматорськ, Слов’янськ, Амвросіївка, Старобешеве, Савур-могила, Іловайськ… І зараз бойовий льотчик знаходиться у зоні ООС. Тож мій телефонний дзвінок і пропозиція щодо інтерв’ю були не зовсім вчасно. Зазвичай Герої, як кажуть, скупі на слова. Тому почула у телефонній трубці:

– Нема що про мене писати. Я звичайний військовий, який виконує свій обов’язок, – і далі ввічливо сказав. – Зараз не можу говорити. Давайте перетелефоную Вам коли звільнюся.

Цілий день чекала від Василя Леонтійовича дзвінка і увечері зателефонувала знову. Офіцер вибачився і сказав, що не забув про обіцянку, просто був зайнятий.

– У мене сьогодні був напружений і довгий день. Хочеться дуже відпочити.

Розмова все ж у нас зав’язується. Бойовий льотчик розповідає про батьків, дружину, двох доньок. На моє запитання, чому вирішив стати військовим льотчиком, відповідає:

– Інакше не могло бути. Я народився в Чехословакії в сім’ї військового льотчика і виріс у цьому середовищі. Звідти батька перевели у Броди і відправили в Афганістан. Літав він і в Афганістані, і в Чорнобилі. Мій батько – полковник Леонтій Мулік має величезний досвід.

У 2015 році батько мобілізувався і літав зі мною на сході. З початку війни він дуже хотів потрапити у зону АТО. Йому вже за п’ятдесят. Тому воєнкоми, різні комісії з’їли немало нервів. І у кінці травня 2015 таки потрапив на війну. Про своє бажання стати льотчиком я сказав рідним десь у 10 чи 11 класі і зрозумів, що батько гордиться моїм вибором.

У 2004 році Василь Мулік закінчив Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Подальшу службу проходив другим пілотом вертольоту у Бродах. У 2007 році вперше брав участь у миротворчій місії в Африці. Згодом було ще декілька ротацій.

На війні екіпаж вертольота Мі-8 – пілот Василь Мулік, другий пілот Андрій Абракітов і бортовий технік Сергій Кужелюк – виконував повітряне патрулювання, доставку вантажів та особового складу, евакуацію поранених із зони проведення АТО.

31 серпня 2014 екіпаж Муліка доставив поранених з «Іловайського котла», серед яких були шість важко поранених, у польовий госпіталь у Розівку. Увечері знову вилетіли за пораненими і в районі Волновахи потрапили під обстріл терористів з ПЗРК. Завдяки тому, що борттехнік вчасно помітив пуск ракети, пілоту майору Муліку вдалося вийти з-під удару, зробивши крен на 90 градусів і врятувавши життя екіпажу та гелікоптер.

– Я порушив усі інструкції, але іншого виходу просто не було. Для пілота головне врятувати екіпаж і байдуже, як він це зробить. Колись один льотчик сказав мені таку фразу, яку я завжди цитую: «Тягни ручку на себе, навіть коли відчуваєш запах квітів зі своєї могили»… Так і зробив, – зазначає льотчик.

27 червня 2015 року військовий льотчик Василь Мулік був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

З особливою теплотою говорить про маму Наталію, дружину Олену, донечок Єву та Марію. До речі, під час нашої розмови вияснилося, що я також знайома з його мамою – чудовою медсестрою, яка працює на прийомі з моїм сімейним лікарем Оксаною Півторак.

– Мамі і дружині було тяжко відпускати нас на війну, чекати від нас новин. Але це наш обов’язок захищати Батьківщину. Тож зупинити нас мама і не намагалася, – розповідає журналістам Народний Герой. – Повісткою з військкомату країна, народ говорять: «Будь справжнім чоловіком. Допоможи нам!» Хіба ж від цього можна відмовитися. Я зневажаю чоловіків, які оформляють опікунство над бабусями, втікають за кордон, ховаються під спідницю жінки, аби тільки уникнути армії. Росія – ворог, з яким потрібно воювати. І я впевнений, ми переможемо.

На моє запитання про патріотів і патріотизм Василь Леонтійович порадив передивитися відео його виступу 2 квітня 2017 року у Маріуполі під час вручення йому Ордена «Народний Герой України». Ці його слова хочу зацитувати повністю:

– Я льотчик, воюю в небі. Хочу звернутися до всіх тих, хто воює на землі: до піхоти, морпіхів, спецназу, десантників, артиллерії, танкістів. Хлопці, вам реально набагато складніше. І ви реально круті. Ні, не так! Ви – нереально круті. Саме ви – ті, хто їздить, ходить, бігає, а часто і повзає по землі, – ви основа основ. Не я. Ви – щит і меч. Я тільки можу зробити цей щит трішки міцнішим, а меч – набагато гострішим. Все решта – за вами. Також з вашого дозволу я хотів би додати трохи сарказму і злої іронії. Хочу сказати «дякую» всім, хто заплатив продажному воєнкому, хто заховався під спідницею дружини чи мами. Я хочу сказати «дякую» тим, хто втік за кордон чи просто вирішив, що це не його справа. За що я їм «дякую»? За те, що «дякуючи» їх вчинкам, я і такі, як я, і всі, хто тут присутній, абсолютно точно знають, яким не має бути чоловік і яким не має бути громадянин України. Дякую вам, нікчеми! – Зал підтримав бойового льотчика бурхливими оплесками і вигуками «браво». І він продовжив. – Але не хочеться закінчувати на такій ноті. Тому додам. Нам колись пообіцяли побудувати на кордоні стіну. Але у них там вийшли якісь складності. Чи то гроші вкрали, чи то стіну. Незрозуміло. Одним словом, хлопці, стіна – це ми. І ця стіна непорушна. Слава Україні!

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.