Справжнє щастя – знайти у житті свою половинку

У кожної подружньої пари своя історія кохання. Історія кохання дівчини Марини з Південної Пальміри та юнака Ростислава з прикарпатського села Літовище розпочалася майже 20 років тому і схожа на кіно. А сценарій цього фільму сама доля написала, неначе саме вона, доля, взяла за руки цих двох молодих людей і привела на зустріч один з одним у перлині Чорного моря – Одесі.

Марина у 2002 році, закінчивши Одеське медучилище, прийшла працювати у нейрохірургічне відділення Одеського військового шпиталю. Крім того, дівчина продовжила навчання у медичному інституті, адже мріяла стати лікарем. Після закінчення Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба в одну із військових частин в Одесі прибув проходити подальшу службу лейтенант Ростислав Тесля. Роздумуючи над тим, як проводитиме вільний час у Одесі, лейтенант купив крутий велосипед. Вирішивши відразу його випробувати, сказав друзям, що їде на море з наміром зафіксувати час, протягом якого йому вдасться подолати відстань від місця проживання до причалу.

адість Ростислава від омріяної покупки затьмарила аварія. На шляху зустрівся нетверезий водій за кермом і збив його. Обличчя у постраждалого було зовсім розбите, він втратив свідомість. Водій, щоб уникнути відповідальності, забрав розбитий велосипед, а Ростислава залишив помирати. З моря поверталася пара і побачила, що лежить чоловік, привели його до тями. Хлопець мав при собі офіцерське посвідчення, то ж його доправили до госпіталю. Вранці, заступивши на зміну, Марина й побачила його у такому неприглядному вигляді. Хлопцеві ж молода сестричка розтривожила душу. Він виявляв до неї знаки уваги, дарував солодощі, які дівчина відмовлялася брати і радила віддати солдатам, якщо сам солодкого не любить. Після виписки Ростислав знову прийшов у відділення з претензією, що йому не витягнули ниточку над бровою. Лікарям же
впевнено сказав, що забере від них Марину. Настирливість лейтенанта перемогла і нарешті дівчина погодилася з ним піти на каву.

– А далі все так швидко розвивалося, – розповідає Марина. – Буквально на першій зустрічі мене вже не покидало відчуття, що знайома з ним все життя. Слово за слово, посмішки, жарти, спільні інтереси і погляди на життя – все це згодом переросло у справжнє кохання. Через чотири місяці Ростик зробив мені пропозицію. Мама моя була не у захваті від мого рішення. Адже були плани на майбутнє і вона не хотіла, щоб зруйнувалися. Наш шлюб не був за розрахунком. Це було кохання. Ні він, ні я не мали фактично нічого за спиною. Починали все з нуля. На новий рік Ростислав привіз мене, щоб познайомити з батьками, а 8 лютого було чарівне весілля за сільськими традиціями, з 20-радусним морозом, хуртовинами, що позамітали всі стежки й дороги. Щоб довезти моїх батьків до села, тато брав трактора, щоб розгорнути дорогу. А коли ми їхали перед
шлюбом у сусіднє село до священика на сповідь, то коні грузли у снігу до животів. Я відчувала себе як у казці «12 місяців». Не вистачало лише кошика, щоб піти у заметіль шукати підсніжники. Хоча купила туфлі для нареченої, але одягнути їх так і не вдалося.

Справжнє щастя – знайти у житті свою половинку, яка завжди підтримає і зрозуміє тебе. Вони разом уже 19 років. Народилося двійко дітей. Старшому сину Олександру – 18 років, доньці Валерії – 10. Марина закінчила інститут, працювала лікарем у реанімації, зараз лікарем-лаборантом у тому військовому шпиталі, де і познайомилася зі своїм Ростиком.

– За цей період всяк було, – продовжує розповідь Марина. – Але, я навіть вдячна долі за те, що посилала нам різні ситуації, де кожен з нас себе якось проявив. Бути дружиною офіцера дуже важко. Мені його завжди не вистачало. Постійні наряди, постійні відрядження.

У 2014 році таємно від дружини офіцер Ростислав Тесля написав рапорт про перевід його на схід України. Марина, дізнавшись про це, вмовляла його не їхати на війну, телефонувала його мамі і просила вплинути на сина. Адже, не дай Бог, що з ним станеться, як далі жити. Чому він має йти добровільно і у числі перших. Через це виникали у сім’ї сварки.

– Але він не слухав нікого, – розповідає Марина. – Він переступив через нас і пішов воювати. Тоді я не розуміла його патріотизму. Хотіла, щоб він був біля мене і дітей. Зараз я розумію, що я нічого тоді не змогла б зробити. Дуже тяжко було. У 2014 році він відбув три ротації. Тяжко було, коли не виходив на зв’язок. Тяжко мені було, коли я бачила таких же офіцерів поряд зі своїми дітьми, дружинами, а мій чоловік захищає Україну. Не всі і серед них це розуміли. У якійсь мірі навіть був осуд серед військових, мовляв, чому він добровільно туди поїхав.

Ростислав пояснював, що там його хлопці і він не може бути тут. Він дуже боляче переніс загибель бродівських вертолітників, з багатьма з яких він разом вчився. Буваючи у Бродах, він обов’язково відвідує їх могили, береже пам’ять про свого товариша Сергія Руденка.

У 2014 році Марина вже працювала лікарем в реанімації Одеського шпиталю. Найбільше їй запам’ятався дуже тяжко поранений військовослужбовець з Бродів. Миколу доставили без свідомості. Лікарі не давали ніяких прогнозів. Для Марини він став рідним, бо бродівчанин. Його у шпиталі виходили і досі пам’ятають. З Мариною і Ростиславом Микола дуже здружився. Зараз він знову на передовій.

Коли привозили поранених до шпиталю, Марина кожного разу першою бігла зустрічати і дивилася списки, чи немає там прізвища Тесля. Одна з військових газет написала: «У цій ротації з великою долею ймовірності найбільше використовували протиракетні комплекси «Фагот». Тут без сумніву асом був підполковник Ростислав Тесля, на рахунку якого кілька знищених вогневих точок і навіть танк. Ввечері, 20 липня підполковник знищив розрахунок великокаліберного кулемета «Утьос», що засів у школі н.п. Спартак.

У бою 24 липня саме Тесля здійснив п’ять пострілів з ПТРК «Фагот» по танку противника, з яких чотири влучили у ціль».

У 2014 році її Ростислав отримав контузію. І, як завжди, дружина про це дізналася останньою. Згодом Ростислав вийшов на пенсію. Але, як каже його дружина, війна постійно була з ним.

– 24 лютого, коли пролунали перші вистріли, я запанікувала, не знала що робити, а Ростислав чітко знав, куди він має йти. У нього рюкзак уже був готовий. Зараз він знову захищає Батьківщину, – каже Марина.

Підполковник Тесля наполягав, щоб Марина вивезла дітей з Одеси на захід України. Сім’я практично знаходилася під постійними обстрілами. Тож Марина взяла відпустку за власний рахунок й 9 Березня на евакуаційному потязі приїхала у Броди.

– Броди мені завжди подобалися, – розповідає Марина. – Дізнавшись, що у церкві Воздвиження Чесного Животворящого Хреста проводяться заняття для дітей переселенців, стала водити сюди свою донечку. Згодом познайомилася з отцем Ярославом Цариком, який запропонував мені працю у БФ «Карітас» Броди. Це стало для мене другим подихом. До цього я була у розпачі. Не знала чим себе зайняти. А тут знайшла нових знайомих, новий колектив. Я вдячна долі, що вона по життю мене зводить з такими
людьми. Крім того, завдяки цьому священику я з іншої сторони відкрила для себе релігію. Якщо раніше до церкви ходила інколи, то тепер не можу дочекатися неділі, коли знову піду на Службу Божу. Тут дійсно моляться за Україну, за перемогу, за наших воїнів на передовій. Разом з людьми і я молюся за всіх, особливо за свого Ростислава. Задоволена тим, що роблю також внесок у наближення перемоги. Коли волонтери їдуть до наших військовослужбовців, прагну щось передати їм, частинку свого тепла, щоб вони це відчули. З нетерпінням чекаю того моменту, коли мій Ростислав приїде і скаже: «Ми перемогли. І я приїхав за своїм лікарем». Вірю, що, як каже священик, світло переможе темряву, а любов, кохання переможе всі негаразди.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.