Додому > Наші захисники > Справжні герої мовчать…

Справжні герої мовчать…

Героїв не обов’язково шукати у фільмах чи книжках. Вони їздять з нами в автобусі, ходять на ринок, грають у футбол, гуляють з дружинами і дітьми у парку… Ці люди не люблять великої уваги до себе, не люблять розповідати про свої подвиги. У звичайному житті займаються своїми побутовими справами і не відрізняються особливою поведінкою.

У Бродівському районі є мальовниче село Голубиця, що розкинулося поміж вкритих лісами пагорбів. Мій рід походить з цих країв, тоді ще з великого хутора Свиридівка (тепер тут 1 «жива» хата), що за 2 кілометри від Голубиці. Люди там працьовиті, адже село знаходиться далеко від міста, а автобус до Бродів курсує раз у день. У час відкритої мобілізації 2014 року, багатьох хлопців з цього села призвали до війська у зону АТО (зараз ООС). Майже всім їм було до 30 років… Андрій Курдибан, Петро та Володимир Кохманські, Мар’ян Хижий, молодий і старший Володимири Загоруйки, Мар’ян Совінський, Володимир Форостяний, Роман Довгаль, Григорій Гарасимчук – ці хлопці оберігали наш спокій, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Побувавши у неділю на футбольному матчі у Голубиці, я познайомилася з Софією, яка виявилася дружиною Григорія Гарасимчука і сьогодні хочу розповісти про нього. Відслуживши півтора року строкової служби, він недовго побув вдома – прийшла йому повістка… Думки про «відкосити» чи втекти не було. На той час 23-літній Григорій майже на рік часу відправився у прифронтові території водієм. Вивозив поранених з поля бою, доставляв їх у госпіталі, а боєприпаси і паливо – на передову. Їздити доводилося вночі і без світла, щоб ворог не побачив «ціль», але все одно, потрапляв під обстріли. А мій знайомий, до речі, командир вертолітного екіпажу, нагороджений орденом Богдана Хмельницького, стверджував, що робота хлопців, які їздять у зоні АТО автомобілями без фар, не поступається за складністю їхній. У такі моменти почав розуміти цінність життя.

Г.Гарасимчук служив у 24-тій окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила. І дуже вдячний «своїй 24-тій», за те, що виховала його серйозним чоловіком. Найбільше додавала сили подяка та довіра місцевих жителів Донбасу і Луганщини, але були й такі, що плювали під машини… Стверджує, що на війні зовсім інша дружба, міцна та щира, і її не зрівняєш з дружбою тут, де мир. Так і знайшов на війні справжнього товариша – Сергія Романчука з с. Боратин, з яким дружить й досі. У Григорія є улюблене хобі – футбол. Дружина жартує, що «якби мав змогу жити на футбольному полі – жив би». Вдома грає за футбольний клуб «Голубиця», що збирається, як збірна світу – тільки під час гри. Адже хлопці у селі не мають часу для тренувань через господарські справи. На Донбасі також грав у футбол, це був найкращий спосіб, щоб відволіктися і розслабитися. А у Бродах брав участь у футбольній лізі учасників АТО Бродівщини. Згадує також веселу ситуацію, коли на війні бійці захотіли домашніх вареників й почали їх ліпити, хто як вмів, маленькі і великі, але всі залишилися ситими і задоволеними.

Найбільше Григорій не любить, коли ті, хто не був на передовій, вихваляються своєю участю у бойових діях. Він стверджує, що той, хто справді там був і пережив всі ці моменти, ніколи не буде про це «кричати». Сам почав розповідати історії з АТО тільки за 3 роки по приїзді. У Голубицьких церквах, а їх у селі дві, постійно моляться за військових. І громада вірить, що через це ніхто не загинув на війні. Дякувати Богові, хлопці повернулися без посттравматичного синдрому, «увійшовши» у мирне життя – працюють, грають у футбол та створюють сім’ї.

Григорію і Софії Гарасимчукам хочу побажати сімейного щастя та поповнення, на яке трепетно очікують.

Л. Войтюк.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *