Спогади фронтовика, що тривожать серце…

Минулого тижня, 8 травня відзначався День пам’яті і примирення в Україні, а 9 травня – День перемоги над нацизмом. Ці свята приурочені пам’яті жертвам Другої світової війни. Гадаю, що читачам будуть цікаві спогади фронтовика (їх дуже мало дожило до наших днів) Петра Васильовича Коропця, які мені вдалося зібрати зі слів його родичів. Старші бродівчани пам’ятають його як військового комісара Бродівського РВК. А після виходу у відставку в званні полковника він працював начальником безпеки механічного заводу ім. Леніна (був колись і такий у нашому місті).

Народився Петро Васильович 16 червня 1925 року в сім’ї селянина на Сумщині. Під час Голодомору 1932-33 років його батько, аби врятувати дітей від голоду, виїжджає у Забайкалля (Читинська область, Росія). Там працює на залізниці і з українським завзяттям облаштовує господарство, чим викликає неприязнь зі сторони місцевих жителів і отримує прізвисько «хохол». Сам Петро Васильович на початку Другої світової війни закінчує військове училище за скороченою програмою і у званні лейтенанта потрапляє на фронт у 18-річному віці. Точних дат назвати не можу, бо найкращий свідок – молодший син, відомий бродівський травматолог О. П. Коропець, помер рівно рік тому. А старший син Володимир, командир атомного підводного човна, капітан І рангу, відійшов у вічність ще раніше.

…Пізня осінь 1944-го. Форсували ріку Дунай. Переправлялися уночі на «подручних плавсредствах». Якщо хтось мав якусь дошку, то йому пощастило. Одяг чоловіки прив’язували на голову, а рот замотували, щоб не закричати… коли будуть тонути… Бо на березі німці поставили кулемети. І коли люди пливли, то було чути, як справа або зліва ішли бульбашки, – це тонули солдати.

…Сталося так, що полк П.В.Коропця потрапив в облогу в Карпатських горах. Основні сили ще не підтягнулися і підрозділ потрапив у німецьке оточення десь на півроку. Їли траву і листя, кілька тижнів була малина, гриби. До кінця життя Петро Васильович не дав крихті хліба впасти зі столу. Це був його другий пережитий голод. У тих же Карпатах, коли полк був відрізаний від постачання боєприпасами, доводилося з німецькими «єгерями» з дивізії «Едельвейс» сходитися у рукопашному бою. Ветеран згадував, які здоровенні були ці вояки і як страшно кричали, кидаючись у бій. Спочатку полк ніс великі втрати, аж поки бійці не підказали командиру тактику «трійок». Бійці ставали по троє і крутилися у бою, прикриваючи спини один одного з саперними лопатками у руках, а пістолет ТТ лейтенант тримав у зубах. Завдяки цьому, багато залишилося живими.

… Згодом Петра Васильовича тимчасово направили командувати штрафним батальйоном. Це фактично були смертники, яких кидали на нездійсненні завдання. І молодого лейтенанта послали із взводом штрафників перейти мінне поле й фактично своїми тілами його розмінувати. Всі мали загинути. Але тоді до Петра Васильовича підійшов старший чоловік у тілогрійці і сказав:

– Пусти мене одного уперед. Я розміную, це міни-­«жабки», знаю, як це зробити.

– А до німців не втечеш? Ти ж «штрафник». Мене розстріляють!

– Не втечу. Не переживай, повернуся, якщо виживу.

І він повернувся, зробивши «коридор» у мінному полі. А десь за пару місяців Петро Васильович на фронті зустрів ніби когось знайомого у плащ-накидці. Коли той її скинув, виявилося що це був підполковник у кітелі і з нагородами.

– Що, лейтенанте, не впізнав? – і розсміявся. – Так, це я, той самий штрафник. Поновили у званні і нагороди повернули після «штрафбату».

Ось така зустріч відбулася з колишнім штрафником, що розмінував мінне поле. …Наприкінці війни взводи комплектувалися селянами з Галичини і Волині. Молодий лейтенант дивувався, як ці люди тихенько молилися по куточках, на відміну від своїх співвітчизників зі сходу, яких за 25 років атеїстична пропаганда добре обробила. Існував взвод буквально пару днів. Лейтенант Коропець сам чудом вижив і носив багато металу у тілі. Ті, хто його знав, й досі згадують його сині посічені пальці.

…З великими людськими втратами, військовому підрозділу, де служив П.В. Коропець, вдалося захопити секретний військовий завод у Чехії, що повністю був побудований і захований під землею. І як тільки вцілілі солдати виконали бойове завдання, одразу з’явилися люди у кашкетах з синіми «околишками», які зовсім не були під кулями, і брутально наказали забиратися геть. Це були НКВСники із «заградотрядів». …Одного разу не вдалося захопити добре укріплені німецькі позиції. Це викликало гнів «нагорі» і з штабу прибув політрук. Це був чекіст ще з часів «червоного терору» 20-х років. Солдатів вишикували у шеренгу і він, ідучи вздовж з пістолетом, на свій розсуд вибірково стріляв у голову «провинившегося». Скільки б це тривало невідомо, але у одного бійця здали нерви і він, пересмикнувши затвор свого ППШ, закричав «Кто в штабу – тому «Красную Звезду», а тем, кто в атаку – …» і тоді комісар припинив свою екзекуцію. Коли Петра Васильовича запитали, чи були репресії щодо сміливого солдата, відповів: «Ні. Навіщо? Там і так довго не жили».

За час своєї фронтової служби П.В.Коропець був нагороджений орденом Олександра Невського (котрий давали командирам, які проявили у боях особисту відвагу, мужність і хоробрість та вмілим командуванням забезпечили успішні дії своїх частин), орденами «Вітчизняної війни І-го ступеня», «Червоної Зірки», медалями «За бойові заслуги», «За відмінну службу І-го та ІІІ-го ступенів», «За визволення Праги», «За визволення Дукла» та 11-ма ювілейними. Але ці нагороди не зняли душевного та фізичного болю. З війни Петро Васильович прийшов інвалідом другої групи, на милицях, з перебитим коліном, виразкою шлунку і підозрою на туберкульоз.

Про свої подвиги ветеран війни не любив розповідати. Лише зрідка ділився спогадами на прохання родичів. Бо, згадуючи, дуже хвилювався, а слабке здоров’я цього не дозволяло. Теперішні учасники АТО (ООС) напевно добре його б зрозуміли. Помер П. В. Коропець 30 вересня 1997 року у м. Броди.

Хочу запитати тих, хто їздить з наклейками на машинах «Можем повторить!». А що повторити? Мільйони вбитих? Зруйновані міста і села? Колючий дріт навколо бараків і навколо усієї країни? Тому краще написати: «Ніколи знову!». І зробити цей день Днем тиші, а не брязканням зброєю. Нехай пам’ять про таких людей не стирається з наших сердець і їхнє життя буде прикладом для нас.

Ліна ВОЙТЮК.