«Спали в болоті та їли траву…»

Спогади бранки концтабору

Мабуть, у Бродах сьогодні залишився чи не єдиний свідок, який пережив нацистські табори смерті. «Я все пам’ятаю, як сьогодні, хоча мені тоді було 6 років», – розповідає 84-річна Лариса Олександрівна Леонова. Вона – білоруска, родом з міста Жлобін, її батьки були працівниками райкому партії і автоматично потрапляли під приціл нацистської влади.

…Березень 1944 року. У концтабір «Озаричі» було направлено 50 тисяч білорусів, зазвичай, стареньких, інвалідів, матерів з дітьми. На території табору не було ніяких споруд, куренів чи землянок – в’язні знаходилися під відкритим небом у мокроті та болоті. За 9 днів пекла загинуло 9 тисяч людей, не враховуючи тих, хто помер у дорозі і після повернення додому.

– В «Озаричі» потрапила вся наша сім’я: мої тоді 1-річний братик та 9-річна сестра, мама, бабуся, тітка… Батько пішов на фронт, відтоді я його не бачила. Ми спали в болоті та в холоді, їли хліб, що раз у день перекидали, як собакам, через паркан, і траву, пили брудну воду з канав. Нас патрулював один німець, якому я, тоді маленька, припала до душі. Вночі він рив ямку під плотом і так передавав мені цукерки та печиво. Обіцяв, що після закінчення війни забере мене з мамою до себе. Але він, на жаль, загинув на війні. В’язням не дозволялося розпалювати вогонь, підходити до паркану, протестувати – розстрілювали без попередження. У концтаборі масово хворіли тифом, є версія, що це було викликано бактеріологічною зброєю. Мої братик і сестричка не дочекалися визволення…, – білоруською говіркою розповідає Л.О.Леонова.

Лариса Олександрівна показує білу плямку на руці «Там колись був номер «45». Кожному в’язню його ставили розжареною печаткою. Ой як воно боліло і гнило! Але потім «совєти» кожному робили операції і забирали того злощасного номера».

18 березня 1944 року люди помітили, що охорони табору вже немає. Деякі кинулися до воріт, але там все було заміновано і багато хто погинув. Згодом прийшли радянські розвідники і звільнили в’язнів.

– Ми мали іти по слідах солдатів, щоб не натрапити на міну. А я ж була ще мала, побачила ляльку, що лежала на пеньку, і вже думала бігти за нею. Коли, чую, за волосся мене хтось схопив – це був молодий солдат, який наказав мені стояти, а сам пішов і приніс ту іграшку, якою я тоді дуже втішилася.

Після визволення з концтабору Лариса Олександрівна з мамою повернулися у рідний Жлобін, але їхньої домівки вже не було – згоріла. Жили по людях… Згодом переїхали у Гомель, де знімали квартиру. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком – бродівчанином. Переїхавши у Броди, до пенсії працювала на швейній фабриці. Час від часу жінка писала листи Лукашенку – президенту Білорусії, називаючи його своїм «батькою». Він за це надіслав їй п’ять книг білоруською мовою.

Лариса Олександрівна дуже переймається, коли бачить хліб, що лежить на смітнику. «Краще дати його пташкам чи собакам…», – з болем говорить жінка. Вона ж бо добре знає ціну хліба…

Ліна ВОЙТЮК.