Сотні років люди намагаються розгадати секрет молодості, але похвалитися столітнім ювілеєм може не кожен. І досі тривають суперечки щодо факторів, які впливають на старіння організму, проте чарівного еліксиру так ніхто і не винайшов. Та й кількість українців, які переступили 100-річний рубіж, не багато.
На свят-вечір, 6 січня, столітній ювілей відзначає мешканець села Ковпин Василь Пилипович Волянюк. Життя його було нелегким – тяжко працював, за любов до України переніс тяжкі тортури і перейшов через тюрми та заслання. Але й сьогодні можна позаздрити його оптимізму, мудрості та добропорядності.
Народився у далекому 1922 році у Ковпині в сім’ї селян Катерини та Пилипа. Був наймолодшим – мав ще троє сестер. Закінчив чотири класи сільської школи. Його юні роки припали на нелегкі часи. Йшла Друга світова війна. Оскільки він працював на залізниці у Заболотцях у мостовій бригаді, то отримав бронь від мобілізації у діючу армію. Але юнак не сидів без діла. Був зв’язковим УПА. Носив ґрипси, проводив упівців таємними стежками та переводив через замерзлі стави, коли повстанці йшли з Волині. Арештували Василя Пилиповича за доносом у 1946 році. Витримав страшні тортури, голод, холод. Кадебешники вимагали назвати імена всіх підпільників, кого знає.
– Мені вже було однаково чи буду жити чи ні, чого ж буду губити інших – ділиться спогадами з рідними Василь Пилипович. – Я не видав нікого.
Присудили йому, як політичному, 25 років тюрми. З пересилки у Здолбунові він майже рік йшов етапом до Сибіру у Норильськ. За його підпільну діяльність виселили до Сибіру у місто Осінники і маму Катерину та сестру Марію.
У Норильську відбув він 10 років. У 1957 році – звільнили. Коли вийшов на волю, поїхав в Осінники, куди були виселені мама і сестра. Там, у далекій чужині, знайшов кохання свого життя Надію Сень, яка також була разом з батьками виселена з Тернопільщини за зв’язки з УПА. Її, шістнадцятирічну дівчину, відправили працювати у шахту, де вона разом зі своїми ровесницями стояла у воді до колін. У шахті в Осінниках працював і Василь Пилипович. Згодом вони побралися. У 1958 році народилася донька Віра, а у 1960 – донька Ольга.
Василь Пилипович у далекій чужині мріяв про Україну. Тож у 1966 році повернувся разом з сім’єю у Ковпин. Приїхали на голе місце. Хати вже не було. У рідному селі будувати своє гніздечко довелося з нуля. Працював у лагодівському лісництві Бродівського лісгоспу. Пережите в тюрмах і на засланнях дало про себе знати і дружині Надії, і йому. У вересні 2005 року через тяжку хворобу відійшла у вічність дружина, а Василь Пилипович вже 15 років не бачить.
– Хоча життя у нашого тата видалося нелегке, але на долю ніколи не нарікає, немає у нього зла, агресії, – розповідає дочка Ольга. – Завжди такий розсудливий, мудрий, добрий. Молитва його тримає. Щодня вранці він молиться за живих, а ввечері – за померлих. А ще має чудове почуття гумору.
Рідні зазначають, що щира молитва та добре серце, бажання до життя – головний секрет довголіття Василя Пилиповича. Дуже любить спілкуватися з внуками, правнуками. А ще має чудовий голос і у свої сто любить співати. Знає багато колядок, щедрівок, українських пісень. А внуки і правнуки дивуються його феноменальній пам’яті. Адже дідусь ще й сьогодні розказує віршики, що вчив у початкових класах сільської школи.
– Наш тато тішиться тим, що його ще й нині не забувають і шанують у ДП «Бродівський лісгосп», – розповідає дочка Віра. – Завжди дуже вдячний, коли до нього приїздять з лісгоспу, лагодівського лісництва, допомагають дровами.
Своїм 4 онукам і 8 правнукам наголошує, що жив і при поляках, і при німцях, але наша Батьківщина – це рідна Україна. Василь Пилипович завжди вірив, що Україна буде незалежною, а зараз переконаний, що українці – занадто довірливі. Нам, українцям, потрібно бути постійно на сторожі, бо ворог не спить.
Надія ЗАБОКРИЦЬКА.