Сага про добру людину

«Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви»
ВІД МАТВІЯ 7:12

Ні для кого не секрет, що у нинішньому часі багато людей, особливо молодих, шукають кращої долі по інших країнах. Поїздки на роботу, навіть в інше місто, це вже маленький стрес, а що говорити про іншу країну, мови якої не знаєш? А як батькам, котрі відпускають свою дитину на чужину? В чиї руки ми їх віддаємо? Відповідь одна – в руки Божі. А Бог може діяти різним чином. Здебільшого через людей, які нас оточують, впливаючи на їхні серця. Хочу заспокоїти батьків, чиї діти далеко від них, що завжди знайдуться люди, які протягнуть руку помочі у скрутну хвилину.

Так сталося і зі мною. Дочекавшись канікул, я вирушила у Німеччину, аж під Голландський кордон. Потрапила до доброго, але дуже вимогливого, ощадливого і працьовитого, зрештою, як і усі німці, господаря. А виконробом чи бригадиром у нього був Радек – 50-річний поляк, який жив у Німеччині ще з початку 90-х років. Жив з жінкою і дітьми поблизу нашої ферми. Діти, як виросли, то пороз’їжджалися, старша донька на мотоциклі мандрувала Європою і зупинилася на прожиття у Франції, а молодша – переїхала у велике місто.

Життя на заробітках, скажу вам, не мед. І багато (як і у нас) залежить від твого безпосереднього начальника, який може як полегшити, так і ускладнити життя працівнику. Так що закликаю керівників: будьте милостиві до підлеглих, можливо і вашим дітям колись буде потрібна допомога. А мені допомога цього поляка ой як згодилася! Адже виросла я на третьому поверсі і поля бачила лише на моніторі. А потрапивши на ферму, та ще й німецьку, переконалася, що це не в маркеті цибулю купувати (це був мій єдиний дотик до с/г виробництва). Вимоги ніби прості: збирати стиглу лохину і чим скоріше та побільше. А Радек на машині за нами наглядав.

Ранки на півночі Німеччини холодні, сирі і дощові. Дається взнаки сусідство Північного моря. І хоч ми дівчата молоді, але суглоби на руках і колінах відчували цей клімат. Не дуже, скажу вам, приємні відчуття. Але працювати на норму потрібно. Ось тут і прийшла нам на допомогу Радекова людяність й співчутливість. Завжди переконував нашого головного шефа – Стефана, щоб ми виходили зранку пізніше на роботу, бо роса по коліна, або навпаки, з самого ранечка, коли в обід спека досягала +38. Завжди питався, чи ми не перевтомлювалися, а як хотіли вихідний, то Радек завжди за це домовлявся. Що нас приємно здивувало, так це те, що поляк на поле нам привозив вафлі, печиво, цукерки, каву і купував це все за власні гроші. Він дуже любить тварин, вдома має 5 котів і собаку. Всі ці коти були ним врятовані або самі прийшли до нього, а прогнати їх не зміг. Коли під кущем лохини ми побачили маленького зайчика, то попередив, щоб ні в якому разі не повідомляли про це шефові, адже німецькі фермери їх знищують, бо вони з’їдають їм спаржу. Слабшим допомагав назбирати повний ящик ягід, і завжди наголошував, що ми всі рівні між собою і не дозволяв звертатися до нього «пан».

Я дуже щаслива, що такі добрі люди трапляються на моєму шляху, і хочу їм та їхнім дітям побажати такого ж. Ця стаття буде перекладена на польську мову та поїде у село Вальбек у Німеччину.
Далі буде…

Л. Войтюк.