Сага про добру людину

В українців є така ментальність – думати, що з приходом нового керівника держави все зміниться і у нас з’являться європейські зарплати, а ми будемо чекати омріяних «євриків». Але на прикладі сім’ї Стефана Кістерса я хочу показати, що німці досягли такого високого розвитку країни тільки завдяки важкій праці та ощадливості протягом століть. Кожного ранку Стефан прокидається о 5 ранку та розпочинає свою роботу. Робота не лише в офісі, як у багатьох директорів, а на полі у гумовцях і за кермом трактора. Його дружина Анет і діти, 20-літня донька та 18-літній син, завжди допомагають батькові на підприємстві: перебирають й фасують у лотки лохину на конвеєрі. І це не так легко, як здається. Дівчата, які ходили допомагати на фасуванні, казали, що збирати ягоди набагато легше. Багатьом батькам слід навчитися залучати своїх дітей до роботи, щоб вони знали й цінували, якою важкою працею здобуваються гроші. У нашій країні діти-мажори не бояться закону, їх не лякають їзда містом на швидкості 120 км/год та бійки у нічних клубах, адже всі штрафи покриває їхній тато, який не спромігся виховати у них головного – поваги до людей і суспільства.

Повернемося у мої німецькі спогади. Варто зауважити, що жили ми у хороших умовах, у нас були пральна машина, сушильний автомат, плазмовий телевізор, посуд, праска та ін. Не на всіх заробітках, скажу вам, є такі умови, зазвичай заробітчани живуть у будиночках-контейнерах. Одразу за вікнами нашої кімнати відкривався вид на кладовище, але у Німеччині це нормально, адже кладовище скоріше схоже на парк. Мама Стефана, ми її називали «бабця», кожної суботи приносила нам ящик йогуртів. Ми дізналися, що у травні, коли румуни і поляки збирали спаржу по 12 годин у день, тому що вона дуже скоро росте, бабця кожного дня приносила їм канапки, а хто не наїдався, тому клала м’ясо в холодильник.

Ми жили у дуже зручній для подорожей локації – неподалік від Нідерландів та Бельгії. Спершу до Нідерландів добиралися роверами, які нам дав Стефан для поїздок на поле, а там далі або автобусом, або автостопом. Ми залишали не прив’язаними велосипеди на цілий день біля зупинки і дуже переживали, аби їх не вкрали. Але, на наше велике диво, велосипеди стояли непорушно. Була така ситуація, що близько 23:00 ми поверталися додому і біля нас почало мигати червоно-синє світло. Це була німецька патрульна поліція. А зупинили нас за їзду на велосипеді увечері без фар. Почувши звідки ми , сказали по-німецьки: «А, Україна, це для вас норма без фар!» Зменшили штраф з 20 євро до 10, але зовсім пробачити не захотіли, і не повірили, що немає грошей – наказали показати гаманці. Довелося 3 кілометри вести ровера у руках додому. Хотілося б, щоб в Україні також діяв цей закон не лише на папері, а й в реальності, адже це, в першу чергу, наша безпека. Після цього штрафу Стефан дозволяв нам брати його робочий джип, заправляв його сам. Завдяки цьому джипові ми побачили Амстердам, Ейндховен та Венло (Нідерланди), Дюссельдорф і Кельн (Німеччина), Антверпен (Бельгія) і німецький музичний фестиваль, що порадив нам шеф. Під кінець сезону лохини наша українська компанія студентів-заробітчан поїхала на вікенд до Парижу. Стефан переживав за нас, як за власних дітей та завжди писав нам, чи все гаразд.

У Німеччині та Європі добре, але вдома, в Україні – найкраще. Скільки би там не було грошей, подорожей і розваг, серце завжди сумує за рідним домом…

Л. Войтюк.