Роздуми про українське село

Бродівщина – аграрний район. Тут жили, живуть і будуть жити порядні, працьовиті і добрі люди. Біля землі – тяжка праця. Бродівчани вирощували зернові, буряки, картоплю, різну городину. Як кажуть, був хліб і до хліба. Успішно працювали і підприємства – консервний завод, молокозавод, спиртзавод та інші, де переробляли на готову продукцію те, що виростили своїми руками.

Праця була колективною. В колгоспах працювали тисячі людей. Керували досвідчені поважні люди такі як Володимир Васильович Щербина, Генадій Сергійович Попов, Михайор Іванович Глаба, .Богдан Павлович Прокопчук та інші. Вони любили село, людей, землю, за що держава відзначила їх нагородами. Село жило, розвивалася інфраструктура. будувалися школи, дитячі садочки,дороги… Люди дбали про землю – земля віддячувала їм. В районі утримувалося понад 50 тис. голів худоби, свиней, птиці. Проводилася газифікація, телефонізація, прокладалися водопроводи. Село почало рівнятися з містом. Дітей у школах, дитячих садочках годували, спостерігався приріст сільського населення. Часто залишалася працювати в селі молодь. Мені можуть дорікнути, що це ностальгія за минулим. Ні! Це спогади про хороше у нашому житті.

Що маємо на сьогоднішній день. На заміну колгоспам прийшов новий устрій сільського життя, землеробства, промисловості і, навіть, спілкування з людьми. В першу чергу знищено народний контроль за тим, що відбувається. Заборонили втручання контролюючих структур в роботу агроформувань, підприємств, торгівлі тощо.Ліквідували санстанції, зменшили повноваження екологічних і насіннєвих інспекцій та інше. А там, де послаблюється контроль, розпочинається анархія…

Землю почали нещадно експлуатувати. Без внесення органічних дбрив сіють монокультури, приправляючи безмежною кількістьстю хімічних добрив, щедро поливаючи гербіцидами, пестицидами, фунгіцидами тощо. Екосистеми не витримують такої наруги. Гинуть птахи, звірина, бджоли. Людський імунітет не витримує тих доз отрути, якими поливають нашу землицю. І все це заради грошей, що пливуть у кишені ладифундистів, які думають не про людей, державу, а про свій інтерес. З людьми ніхто не рахується, землю нищать, що вже й казати про інфраструктуру сільських населених пунктів. Українське село занепадає…

А що ж влада? Вона мовчить, неначе набрала в рот води. Сільські люди кинуті на самовиживання, самоізоляцію, самовимирання. Процес пішов…

Ранок. Тепла літня ніч, але жодна пташка не співає. Село ще спить. Селяни вдихають повітря, перемішане з випарами аміаку, фунгіцидів, пестицидів, і не відчувають того, що вранці вони можуть не тільки не заспівати, а й не заговорити. Згадаймо трагедію у Бейруті. Зважаючи на ті запаси селітрі та хімії, що мають агроформування, подібна бейрутська маленька трагедія також може сколихнути район. Це просто якась епідемія безконтрольності з боку держави, свавілля можновладців, некомпетентності, неспроможності місцевої влади.

А.КАРУК,
голова Спілки пасічників у Бродівському районі.