Додому > Новини > Один день з Максимом Козицьким!

Один день з Максимом Козицьким!

СЕКРЕТИ ОЧІЛЬНИКА ЛЬВІВЩИНИ!

Минає вже півроку, як успішний український бізнесмен з бездоганною репутацією став очільником Львівщини. Правда, Максим КОЗИЦЬКИЙ погодився на цю посаду не одразу… Мабуть, добре розумів: люди не люблять чиновників, не прощають помилок і не терплять зволікань. Та все ж, у непростий час, 39-річний управлінець прийняв цей виклик.

Отже, 22-й голова ЛОДА (першим був В’ячеслав Чорновіл у 1990 – 1992 роках) став публічною персоною. А значить, маємо право дізнатися,
що він за людина? Які має амбіції? Яких дотримується правил життя? І які виношує плани? Для цього журналісти провели з ним крок у крок, подих у подих 10 годин робочого дня! Тож уперше привідкриємо завісу з особистого життя нашого очільника!

РОДИННЕ ГНІЗДО І ДОНЕЧКА СОФІЙКА!

Ранок. 7.45. Ми на тихій, зеленій вулиці під ворітьми затишного будинку. Рипнула брама – і до нас прямує усміхнений, стрункий чоловік. Одразу й не скажеш, що це очільник області. Вітаємося. Знайомимося.
– Пішки? – ставить запитання пан Максим.

– Звісно. Адже в нас у запасі буде 20 хвилин «некабінетної» розмови.

Ми спускаємося вуличками та зеленими провулками Львова. Торуємо разом звичний щоденний піший маршрут керівника ЛОДА. Проходимо повз школу. Пан Максим сюди часто заводив донечку. Тактак. Ту юну майстриню стриму, котру журналісти в один день зробили відомою. Бо дитина на відео про дім дідуся розповіла як про власний. Ну а це стало підставою для «серйозного» а-ля розслідування.

– То Софійка відкрила родинні таємниці?

– запитуємо.
Пан Максим сміється:
– Еге ж. У нашої Софійки чергове захоплення. Вчиться вести відеозйомки. А ми ж нічого не коригуємо. Їй усього 9 років. Дитина ж. Уся наша родина живе в одному будинку. Кожен на своєму поверсі. Батьки, брат Степан з дружиною і дітьми, я з родиною. Як часто жартую, живемо такою собі комуною. Правда, кожен має свій поверх. Софійка живе скрізь. Усіх вона любить, усі її люблять. То у мами обідає, то братова жінка її кудись підвезе, то батько її кудись завозить. Зі школи забрали, на гурток завезли. Ми велика родина. Батьки вклали багато любові у наше виховання, багато любові вклали у наших дітей. Хто краще за бабусю чи дідуся догляне онуків? Хто краще розкаже, доведе, сформує… Ну от Софійка з дітьми грається за будинком у дідусевому садку. Але ж вона каже: «Це наш сад!». І ви як хочете, так і розумійте. Ось таке дитяче сприйняття й заплутало «зубастих» журналістів.

ПЕРШІ ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ

– Розумію, що бізнес просто так не розбудуєш. А чи пам’ятаєте перші зароблені вами гроші?

– Перші свої гроші я заробив, коли здавав пляшки. Це були непрості 90-ті… Здав пляшки –  упив морозиво. Здав пляшки – купив газованої води. Наступні гроші заробляв у тата.

Тато тоді займався нетрадиційною медициною, то він привіз книжку англійською мовою і  казав: «Сторінку перекладеш, отримаєш стільки і стільки». Я був десь у класі 7 – 8-му. Хотів заробити, то регулярно перекладав.

– А тато вам вчасно платив за роботу?

– Так, вчасно. (Сміється). Завжди вчасно. Думаю, то такий був татів хід, щоб удосконалити мою англійську. Але це добре мене організувало. Мої батьки обоє психіатри. Вони завжди знаходили для нас із братом дуже влучні слова і методи, щоб ми любили працю, дисципліну і сумлінність. Моїм обов’язком по дому завжди були три речі: помити посуд, повитирати пилюку і помити коридор. Мама, повертаючись з роботи, спочатку дивилась, чи я впорався. А вже потім запитувала про оцінки у школі. Це правильно. Бо якщо у тебе буде прибиральниця, ти неправильно виховаєш дітей. Поки ти сам не навчишся працювати і не зрозумієш, що праця – це важливо, ти для суспільства незріла людина. Щоб бути  спішним, кожен має працювати, робити суспільні внески і розуміти свою роль у суспільстві. Мій син зараз також прибирає.

P. S. До речі, ще до зустрічі з Максимом Козицьким ми дізналися – школу він закінчив із золотою медаллю, медичний університет – з червоним дипломом! Другу освіту здобув у Києво-Могилянській академії теж з відзнаками.

ГОЛОВА ОДА — НЕ ЦАР!

Ось так за цікавими розмовами ми дійшли до дверей держадміністрації. З легкістю проминули сходи і коридори й опинилися у кабінеті голови.

8.00. Господар кабінету рвучко відчиняє навстіж вікна. І вуличний гамір пронизує кабінетну тишу. Він сідає за стіл. Відкриває комп’ютер і перечитує пошту. За день сюди присилають до ста листів. На столі – документи. Керівник адміністрації щось підписує, а ми, користуючись нагодою, продовжуємо розмову.

– У вас тут жодних приватних фотографій, – зауважуємо. – О, та тут акваріум!

– Майже сакральна річ. Пережив більше десятка господарів. Влада змінюється, а рибки спокійно собі так труть червоні бочки об скло… Я не робив ремонту і нічого не змінював, – резюмує пан Максим. – Якось так… Адже коли я заступив на службу, то у світі розпочалася пандемія. А у нас з медициною що? А нічого! Ні лікарень з нормальним обладнанням
проти вірусу не було, ні засобів захисту, ні підготовлених лікарів. То ми разом з друзями, родичами та волонтерами поспіхом розпочали налагоджувати процес. До речі, навіть у час карантину ми не закрили жодного виробничого підприємства. Ресторани і бари – так! А виробничі підприємства працюють з посиленими карантинними заходами.

– Ми ж чули, що ваша родина віддала на боротьбу з ковідом близько восьми мільйонів гривень. Це правда?

– Я цього коментувати не буду! Якщо мої близькі захочуть про це розповісти – то нехай.

– А чому ви спочатку двічі відмовлялися йти у команду Зеленського?

– Та все просто. До всього ставлюся відповідально. Наш родинний бізнес має тісну співпрацю з європейськими інститутами, треба було все добре обміркувати. Я відмовився спочатку від участі у виборах до парламенту. Потім, у липні минулого року, відмовився від посади голови ОДА. Та тут запропонували втретє. І я вирішив випробувати себе. А ще мій старший син Зіновій тоді мені сказав: «Погоджуйся, тату, а то тобі можуть більше нічого такого і не запропонувати».

Чому я у тій команді? А знаєте, за багато років ніхто з інших політсил нас до праці й не запрошував. Там завжди діяв якийсь особливий відбір…  Сміється). А тут молода команда керівництва країни довірила мені область! І це при тому, що я для них не є ментально близьким! Мені дали можливість щось зробити для нашої області. Це мені імпонує. Я ж не прийшов щось красти! У мене є амбіції, є досвід, є велике бажання щось зробити. Ми й робимо, можливо, люди цього й не помічають.

У нас владу помічають, тільки коли є проблеми і їх треба вирішити. Бо собі уявляють, що керівник області – то такий цар, що комусь наказав – і все змінилося. І ніхто не задумується, що кожна влада вже понад 10 років змінювала механізми управління. Усе вже не так працює,
як колись… У адміністрації залишилися тільки невеликі повноваження. Я взагалі вважаю, що адміністрації чимскоріш слід ліквідувати. На їх місці треба поставити префектури. І вони мають відстежувати дотримання законності.

ПОЛЬСЬКИЙ АВТОБАН – ДО УКРАЇНСЬКОЇ КУКУРУДЗИ!

9.00. У коридорі чутно легке пожвавлення. Заходить чарівна помічниця зі словами: «Усі вже зібралися». У кабінет заходить більше десятка чоловік. Приїхали польські колеги. Між урядом Польщі і України ось уже п’ять років, як діє кредитна угода про будівництво прикордонних доріг. За ці роки вже б могли бути траси Яворів – Грушів, Нижанковичі, Самбір, Дрогобич – Стрий, Червоноград – РаваРуська. Угода на 68 мільйонів євро! Поляки виділили кошти, польський підрядник п’ять років чекає роботи! П’ять років! Але справа чомусь зависла… Поляки тиснуть руку голові й пильно оцінюють керівника. Може, хоч цей рушить справу!

Заступник Максима Козицького Юрій Бучко курує цей напрям. Активно просуває. Максим Козицький уже після того, як зачинилися двері за останньою людиною, рішуче каже: «Ми повинні це зробити! І ми це зробимо!».

А потім пригадує про концесійну дорогу Краківець – Львів, проєкти якої теж на паузі. Польща збудувала чотири смуги автобану до української кукурудзи… А ми шість років стверджуємо курс на Європу. А Європа тут, під брамою, стукає вже.

10.00. Знову нарада. Заходять банкіри і приватні підприємці. Кожен має свої пропозиції, ідеї. Порозумілися. Розійшлися.

11.00. Зустріч з креативними менеджерами. Далі знову зустрічі.

Обід захоплює нас зненацька у кабінеті. Голова замовляє сирники з чаєм. Складаємо йому компанію. Смачно. Поспішаємо. Адже далі поїздка на Золочівщину. Там приємна подія. У селі Підгайчики родина Шопських відкриває сучасний м’ясопереробний комплекс по заготівлі курятини.

Інвестиції приватної компанії склали понад 150 мільйонів гривень. Тішить, що є українські бізнесмени, котрі вірять у свою країну, допомагають їй у скрутні часи! За попередніми підрахунками, тут близько 120 людей матимуть роботу. І зарплату понад 10 тисяч гривень. Це прекрасна інвестиція в область своїх, рідних людей.

У ТЕМНІ ЧАСИ ДОБРЕ ВИДНО СВІТЛИХ ЛЮДЕЙ!

Уже повертаючись з Підгайчиків, розмірковуємо про наших бізнесменів, про те, що найкраще з успішного досвіду в бізнесі було б непогано застосовувати й у державному управлінні. Козицький час од часу заглядає на сайт, де є статистика захворюваності на СOVID-19. Розуміємо його хвилювання. Він же за освітою лікар, а кожен медик щасливий, коли люди одужують.

Але наостанок хочеться запитати його про відповідь Бужанському. Адже це була досить достойна відповідь справжнього львів’янина, патріота, людини, цінності котрої вже ніхто не зможе підмінити.

– Тут я не зміг промовчати. Бо кожен, хто воював і досі воює за нашу Україну, – герой. Це ж і президент сказав. І дивні парадокси у житті критиків Української Повстанської Армії чи європейської інтеграції їх не засмучують. Адже вони критикують тут, а їхні діти – там, у Лондоні. І між їх поглядами і поглядами їхніх батьків уже будуть розбіжності. Час усе виправить.

…Так багато залишилося несказаного. Про улюблені книги. Про фільми, про спорт. Проте одного з найулюбленіших авторів Максима КОЗИЦЬКОГО, Еріха Марію Ремарка, усе ж зацитую, бо саме тут це якраз доречно: «Чим менше у людини самолюбства, тим більшого вона вартує». Бо «у темні часи добре видно світлих людей»…

О.ЄЖИЖАНСЬКИЙ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *