«Не прожити життя даремно…»

Саме таке життєве кредо в одного із бродівських ветеранів будівельної справи – 84-річного Івана Якимовича Довгаля. Завдяки його рукам та розуму і таких, як він, «віджили» Броди після бомбардувань Другої світової, відновилися поруйновані та з’явилися нові будинки, був зданий в експлуатацію водопровід (адже до того централізованого водопостачання у місті не було). Цікавий цей чоловік не лише як професіонал своєї справи, а й як особистість. Усі тяжкі випробування долі Івану Якимовичу допомагала пережити щира віра у Бога, що навчає нас не скаржитися на теперішні, зовсім «мікроскопічні», проблемки, у порівнянні з його життєвими труднощами.

Іван Якимович народився на Рівненщині в с. Білашево, що за 30 км від обласного центру. У своїй книзі «Молох» пригадує свою рідну місцину як «мальовничий, гідний пензля художника пейзаж…». Та його дитинство не було таким як моє – безтурботним й усміхненим. У 4-річному віці Івана Якимовича і усю його сім’ю по материній лінії вивезли у Казахстан, м. Кушмурун – споруджувати поселення Нове Депо. За що ж репресували?, – подумаєте ви. Тому що сім’я була господарною й заможною, день і ніч трудилася, аби жити у достатку та злагоді. А більшовицька машина так званих «куркулів» ой як не любила! Ще з дитинства чоловік любив і вмів створювати з дерева різні іграшки та рогатки, цей талант й допоміг у майбутньому заробляти на хліб, коли залишився без роботи.

Після закінчення семирічки, коли для підлітка єдиним критерієм вибору навчального закладу була стипендія, Іван Якимович поступив у технікум до Львова на будівельний відділ. Коли студентів направили на практику – відновлювати головний корпус Львівського університету, пошкоджений війною, у той час там працював 75-річний майстер, який «відроджував» австрійську ліпнину. Саме його, вже старенького, покликали працювати, адже він єдиний в союзі міг це зробити. І коли він побачив, як студент робив формочки з глини, промовив: «Кидай свій с… технікум та іди до мене працювати, будеш мати нормальні гроші!». Хлопець здивувався, адже чоловік мав багато талановитих учнів, а в ньому щось таки вгледів. Але від привабливої пропозиції відмовився, бо хотів потім поступати в інститут.

– Після закінчення технікуму у 1955 році мене направили у Броди майстром у ремконтору. У той післявоєнний час місто було зруйноване на 75 відсотків. На вулиці Золотій були руїни, на яких повиростали дерева. Важко тоді було працювати… З техніки – тільки стрічковий транспортер, на який вручну навантажували ґрунт. А щоб залити фундамент будинку, потрібно було самотуж копати рови 5 метрів глибиною, щоб не «просів» дім, бо в центрі міста насипні ґрунти, – пригадує свою працю у повоєнних Бродах мій співрозмовник.

І.Я.Довгаль розповідає, що будинки у нашому місті були максимум 2-поверховими і у 50-х їх реконструювали на 4-поверхові (до прикладу, житлові будинки на площі Ринок). Тоді бюджет на побудову нових будинків був куций, а на реконструкцію старих, коштів виділялося значно більше. Тому й зникли усі старовинні прикраси, балкончики та ліпка з цих відновлених помешкань…

До цього часу з жалем згадує будівельник про ці радянські проєкти:

– Центр Бродів добротно збудований. На тих будинках була наша історія та культура. Пам’ятаю, зайшов у чіпок (по-сучасному бар), а там величні склепіння і невимушена атмосфера. Музики безкоштовно грали танго і вальс, відчувався український дух.

У Бродах познайомився із своєю майбутньою дружиною Юзефою Борисівною, коли проводив її додому після танців. Пригадує, що таких красивих і фіґурових дівчат ніколи не бачив. Так і залишився у нашому місті уже назавжди. З дружиною нажили двох дітей – Юрія та Ольгу, які подарували їм четверо онуків а ті, в свою чергу – двох правнуків.

 

Згодом пан Іван перевівся працювати у сусідній Червоноармійськ (нині Радивилів). Очолював будівельну організацію, вигравав у тодішніх соціалістичних змаганнях районного, обласного, республіканського та всесоюзного рівнів, мав перші місця. Але чомусь завжди відчував за собою пильне око тоталітарної системи. То привселюдно намагалися два рази звільнити. То хтось у службовій машині повідкручував гайки, що кріплять передні колеса… Слава Богу, водій автомобіля випадково помітив це. Зрозумівши, що він неугодний місцевій владі, сам написав заяву на звільнення. Потім були постійні допити за сфабрикованою економічною справою, що розвалилася як картковий будинок. А було й таке, що у купе поїзда, коли їхав у Київ до дітей, підсів чоловік з армійською виправкою та наполегливо пропонував випити чарку горілки з вже відкоркованої пляшки, аргументуючи тим, що друзі на станції надпили, а викинути шкода. Та сам чомусь виявився непитущим… Іван Якимович спокійно та ввічливо відмовився і не спровокував конфлікту.

Після звільнення з роботи виживав будівельник з тимчасових підробітків. Майстрував Дошку пошани для одного підприємства, малював ескізи, оформляв її. На щастя, тому директору було, як він сам казав, чхати на те, що його працівник безпартійний та «бандера». Як бачимо, і у тих умовах були сміливі та совісні люди.

На пенсії І. Я. Довгаль почав писати. У 2019 році видав книгу «Молох», де описує своє життя з малих літ. Свої роздуми про Святе Письмо виклав у книзі «Істина», котра вийшла цього року.

Уже майже 30 років Іван Якимович бореться з важкою недугою, хоча лікарі давали йому тільки 7 літ життя. Мабуть, там, на небі, накреслена зовсім інша лінія його життя…

Бліц-опитування

– Чи хотіли би прожити життя спочатку?
– Ні. Хіба таке, яке колись собі уявляв.
– Якби була можливість, що б змінили у минулому?
– Зробив би все, аби позбавитися від кремлівського агресора.
– Які риси характеру цінуєте у людях?
– Патріотизм, любов до людей, природи, рідного краю.
– Ваше життєве кредо?
– Не прожити життя даремно, залишити щось опісля себе.
– Улюблена книга?
– Будь-яка, що написана талановито.
– Коли зустрінетеся з Богом, що Йому скажете?
– Промовчу, нехай Він говорить…

Ліна КАШУБА.