Наука дорослого життя

В Україні історики розглядають 4 хвилі еміграції. Перша – з 1861 по 1914, друга – з 1920 по 1930, третя – з 1947 по 1953 та четверта – з 1980 до сьогодні.

Мій прапрадід Андрій Гринтус (дід Андрух) з села Манаїв (поблизу нашого Батькова) Зборівського району, у другу хвилю еміграції подався на заробітки за океан – у Нью-Йорк, де працював офіціантом. Повернувшись, збудував добротну цегляну хату, криту черепицею. Після Другої світової, дивом вцілівши, працював поштарем. А мій прадід по батьковій лінії зі Свиридівки (присілок Пеняків) був як польський жовнір у полоні, де працював на бауера.

У наш час – час четвертої хвилі еміграції, люди подаються за кордон через скрутні соціально-економічні умови. Більшість з них має вищу або середню освіту, володіють англійською чи німецькою мовами, мають сім’ї або студенти. Я також скуштувала заробітчанського хліба у Німеччині на сезонних роботах – збір полуниці. Мотивом поїздки стали, звичайно, зарплата, вища ніж у Польщі у 3 рази, мрія побачити Європу і айфон 7. Перетнувши кордон, ми вирушили у місто Мюнстер, а від нього ще 15 км до села Вестбіверн, де і знаходилася ферма. Жили ми в будиночках-контейнерах, де були всі умови для життя. День проживання – 6 євро. І тут я побачила інших заробітчан: окрім українців, – румунів і поляків. Румуни настільки шумні, галасливі, завжди з музикою і танцями. Майже всі жінки – курці, і майже всі не мають повного комплекту передніх зубів. Але у них є те, чого варто повчитися нам – згуртованість і любов до своїх співвітчизників. На жаль, наші дівчатка-українки не попереджали один одного про зміну робочого дня, про вихідні, кожен жив за принципом «моя хата скраю…»

Возили нас на поле у причепі, який тягнув трактор. У тому причепі відбувалися найвеселіші події. Румуни вилазили на лавки і танцювали, махали машинам що їхали позаду. У причепі був туман від тютюнового диму і національна румунська музика. У супермаркет нас також возили трактором, що припарковувався на стоянці у місті. Поїздка у супермаркет була святом! Румунки взувалися в туфлі на каблуках, під спортивні штани, яскраво-червоно малювали губи і надіялися, що якийсь багатий німець посадить їх у свій «Мерседес» та повезе у котедж. Полячок на роботу возили мікроавтобусом «Вольцваген»,оскільки вони вже 15 років працювали у цього господаря і мали у нього авторитет.

Мене вразила організація роботи у Німеччині. Все чітко по хвилинах, робота починалася і закінчувалася вчасно. Наш директор Марк був справедливою і чесною людиною, не обдурив би ні на цент. Робота контролювалася дуже пильно, зібрана полуниця мала бути однакового розміру та червоного кольору, якщо темно-червона, то її викидали на «шрот» (відходи). Нашою бригадиркою була румунка Рамона. Румунка-блондинка з голубими очима – це було дивно. Відповідальна жінка, вона перевіряла наші ящики і пройдені кущики. Могла повернути на початок рядка, могла і перевернути весь твій ящик, але завжди захищала і підхвалювала нас перед керівництвом.

За два тижні роботи звільнили десятьох дівчат, шкода тільки потрачених їхніми батьками 400 євро. Повільна і неякісна робота – німець такого не терпітиме, тим більше, що сам він працював з п’ятої ранку до пізнього вечора. Міфи про легкі гроші і безтурботне життя у Європі розвіялися як і міфи про працелюбних українців (особливо це стосувалася дівчат зі східної України). Там потрібно багато працювати і ще більше думати. А до того й платити великі податки. Особи, які не перебувають у шлюбі і не мають дітей, сплачують більше податків. З одного заробленого євро чистими після всіх податків вам дістанеться тільки 45 євроцентів.

Моє велике бажання, щоб на заробітки їздили тільки студенти і тільки на час канікул (після відмінно зданих сесій) для здобуття досвіту економічно розвинутих демократичних країн. Зароблені гроші швидко десь поділися, залишившись у пам’яті як плата за науку дорослого життя.

P.S. І велика подяка татові за силоміць покладені у сумку будівельні наколінники.

Ліна Войтюк.