«Нас обзивали бандитами і бандерівцями…»

Примусове виселення українців до віддалених районів Сибіру і Казахстану ще й сьогодні є малодослідженою сторінкою історії України. Лише під час наймасовішої депортації – операції «Захід» («Запад»), здійсненої радянською владою у Західній Україні у жовтні 1947 році, за добу було вивезено близько 27 тисяч родин, а це майже 80 тисяч осіб, у тому числі дітей і літніх людей. Головна мета операції – нейтралізувати діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав. Для радянської влади це ще й була майже безкоштовна робоча сила. Багато хто з українців знайшов вічний спочинок у мерзлотах Сибіру, так ніколи більше і не побачивши рідної землі…

Сьогодні вже складно віднайти живих свідків цієї трагедії українського народу. Залишилися поодинокі старші люди, які пережили цю жахливу депортацію, й донині ці спомини наповнені болем і слізьми.

Шестирічним хлопчиком потрапив до Сибіру разом з мамою і бабусею, як родич «ворога народу», бродівчанин Михайло Павлович Василинка.

– Мій батько був в ОУН. Він боровся за свою Батьківщину – самостійну Україну – загинув у 1946 році, – розповідає він, змахуючи сльозу з очей.

Народився Михайло Павлович 24 березня 1941 року у Гаях Смоленських у родині селян Павла Кіндратовича та Катерини Іванівни.

Батько мав освіту – 4 класи місцевої школи. За часів німецької окупації став членом ОУН. З приходом більшовиків, у 1944 році перейшов на нелегальне становище і став бійцем Самооборонного кущового відділу (СКВ). Підтримувала його і мама Катерина. На той час у родині було уже двоє синів – Ярослав та Михайло.

28 березня 1946 року на хуторі Ковальчуки, що біля села Гаї Смоленські, енкаведисти, за доносом зрадника, оточили у криївці трьох повстанців – жителів цього села – Павла Василинку – «Скалу», Григорія Матвійчука – «Бистрого» та Сафата Матвійчука. Будучи у безвихідному становищі, повстанці вели свій останній бій, в якому всі і полягли смертю героїв. Тіла загиблих стрільців після енкаведистських знущань, односельці поховали на місцевому цвинтарі.

З того трагічного дня стали полювати і за сім’єю «Скали». Катерина Василинка зі старшим сином Ярославом (1935 року народження) переховувалися по людях. У хаті залишався наймолодший Михайло, до якого хтось з рідні приходив ночувати, здебільшого бабусі – Анастасія Василинка або Марія Павлюк.

Але 21 жовтня 1941 року, у день початку операції «Захід», на світанку приїхали і за ними. В хаті були малолітній хлопчина та старенька бабуся. Незважаючи на прохання бабусі Марії, наказали збиратися.

– Вже коли ми сиділи на фірі, – розповідає Михайло Павлович, – десь за метрів 200 побачив гурт людей, які спостерігали за тим, що відбувається. Серед них була мама і, махаючи рукою, кликала до себе. Я вже хотів зіскочити з воза й побігти, але їздовий, до речі наш сусід, не відпустив, замахнувся батогом і пригрозив, що поб’є мене. Отож, мене з бабусею повезли на станцію у Броди, де вже стояв потяг з товарними вагонами. Людей возили цілий день. Зібравши такі-сякі пожитки, сама прийшла до вагонів і моя мама. Вона не могла нас залишити.

Виселена сім’я була за рішенням особливої наради при МДБ СРСР на спецпоселення як члени сім’ї учасника ОУН з конфіскацією майна. Хвилюючись, сивочолий уже 80-літній малолітній в’язень згадує, що їхали довго – десь півтора місяця.

– Нас везли як худобу – у холоді й голоді. Десь щось там давали на станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Чоловіки прорізали у підлозі дирку, щоб можна було справити свої потреби. Якщо хтось помирав – просто викидали з вагонів, – продовжує свою розповідь Михайло Павлович. – Нарешті ми прибули у м. Осінники Кемеровської області. Був сильний мороз і дуже багато снігу. Поселили у довгий порожній барак, розмістили на голих нарах. Страшенно хотілося їсти. Умови просто жахливі – воші, блощиці. Після прибуття я захворів на тяжке запалення легенів. Лікарів не було. Вже й не сподівалися, що я виживу. Але мама знайшла єврейку, яка таємно приходила і мене лікувала. Дуже добре запам’ятав її і лимон, який мені давала, адже такого кислого смаколика ніколи не бачив і не пробував. Де мама брала на це все гроші і сили, щоби мене і стареньку бабусю утримувати – не знаю.

Життя на поселенні було надзвичайно важким. Катерина Василинка працювала на шахті і вирішила, щоб зберегти свою літню маму Марію Павлюк і малолітнього сина Михайла – треба втікати. Старшого сина Ярослава не знайшли і він залишився в Україні. Готувалася до втечі цілий рік. Складала гроші, сушила хліб. І їй вдалося.

– Як вона відважилася на це – не знаю, – говорить Михайло Василинка. – Йшли ми довго лісами, полями. Спали під соснами, або в копицях вибирали нори і закривалися сіном. Якось вночі прийшло до копиці стадо диких свиней і довго ходили довкола. Було дуже страшно. А на ранок побачили, що вони згризли маминого черевика.

На станції в Кемерово росіянин, з яким заздалегідь було домовлено, нагодував їх, дав Катерині куплені квитки і так почався шлях на Україну.

– Дуже хотілося їсти, – розповідає колишній малолітній в’язень. – У вагоні пасажири розкладуть сало, ковбасу. А я спостерігав і чекав, коли вони викинуть об’їдки, щоб втамувати голод.

Катерині вдалося довезти сина і маму у Броди. Але спокою все ж не було, жінка змушена була знову переховуватися. Михайло пішов до школи. Мамин брат – дядько Антон – оформив його як свого сина на прізвище Павлюк.

– Знайшлися «сексоти», які доповіли, що мама приїхала і навіть поле показали, на якому вона сікла буряки, – продовжує Михайло Павлович. – Прийшли, заарештували і відправили у тюрму. Там знущалися. Тримали у приміщенні, де була вода і діставала до котиків ніг. Пальці прищемлювали дверима. На все життя залишилися пальці, що неправильно зрослися, і застуджені ноги, що вкривалися ранами. Катували в тюрмі, а потім знову відправили в м. Осінники. Згодом до неї переїхав старший брат Ярослав, щоб вона не була одна. Звідти пішов до армії.

Майже десять років заслання відбула Катерина Василинка, пройшла усі кола сибірського пекла і повернулася в рідне село після смерті Сталіна у 1956 році. Старший син після армії повернувся також у Гаї Смоленські. Оселилася вона з синами у старенькій хаті, де жила її свекруха Анастасія. До їх сім’ї прикріпилося надовго клеймо бандитів і бандерівців. Були такі односельчани, що вимагали хліба бандерівцям не давати. Хліб привозили до села зі Старих Бродів увечері. Тож Михайло йшов до магазину, а там працювала сусідка. Вона кивала хлопцю, щоб почекав і коли люди розходилися, давала йому 2 хлібини. Жили бідно, бо на роботу Катерину нікуди не брали, навіть до колгоспу. Тримали корову, обробляли город, Михайло пас корови. Так і виживали…

– Якось я побився в школі з хлопцем і випадково потягнув його за піонерський галстук, що затягнувся на шиї, – згадує пан Михайло. – Що то було! Забрали у кабінет директора, кричали, що бандерівець затягнув спеціально на шиї галстук. Ой було, було! І однолітки обзивали бандитом і бандерівцем, і вже коли на роботі працював не раз чув ці слова.

У Гаях Смоленських познайомився з дівчиною Іриною із Закарпаття, яка приїхала до подружки в гості.

– Ось так і залишилася тут на все життя, – жартує Ірина Іванівна. – Вже відсвяткували золоте весілля.

Разом у парі і злагоді живуть 53 роки. Виховали доньку Наталію. Тішаться внуками Володею і Тетяною. Михайло Павлович, повернувшись з армії у 1968 році, влаштувався на роботу в РЕС і пропрацював там до виходу на пенсію. На жаль, зараз часто хворіє, але підтримкою для нього є його Ірина, донька і внуки. Любить розглядати вишиття дружини. А Ірина Іванівна у цій справі гарна майстриня. Тішать око її вишивані роботи – сорочки, блузки, рушники, різноманітні серветки, а ще герби України, уквітчані калиною.

– Ой, як швидко життя пройшло, – зітхає Михайло Павлович. – Ось дивлюся і жалкую, що ще не та незалежна Україна, про яку мріяв мій тато. А якою б прекрасною, розвиненою й багатою була б наша рідна Україна, коли б нас не нищили й не вбивали вороги мільйонами! Коли б сьогодні не нищили й не палили наших прекрасних міст і сіл! Наші діди, батьки боролися за нашу Батьківщину, сьогодні за її незалежність вже борються наші діти і внуки. Звертаючись до нинішньої молоді, хочу сказати не переставайте любити і захищати Україну.

24 березня Михайло Павлович Василинка відзначив 80-літній ювілей. Члени районної організації «Товариство політв’язнів і репресованих» надсилають йому щирі вітання і найкращі побажання. До цих вітань приєднується і газета «Голос відродження». Нехай ваші роки будуть гордістю для Вас, Михайле Павловичу. Хай життя триває спокійно і рівно, нехай Вас оточує щастя і любов. Бажаємо Вам завжди перебувати в прекрасному стані здоров’я і радісному настрої.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.