Додому>Новини>На горі Макітрі спогади оживають…

На горі Макітрі спогади оживають…

Коли дивлюся у вікно на гору Макітру, то оживають спогади і все пережите. Перший раз мама мене брала полоти просо у поле під Макітрою у 1945 році. А купили мені поле у 1938 році. Не купували їсти-пити, а купили поле – такі були часи. Я трошки пополола і пішла на гору. Глянула на с.Гаї, страшно високо здалося мені. Вернулася до мами і питаю, чого так їздять фірою попід гору. «Збирають зілля, щоб святити на Зелені свята», – сказала мама. Розповіла подрузі Ліді, де я була, а її мама сказала, коли закінчите хоч би другий клас, то підете на Макітру за квітками-дібрівками. Вони рожеві, нагадують цвіт бузку, дуже сильно і гарно пахнуть. Продають дібрівки у Бродах, Підкамені, Радивилові. У сім’ї Ліди було 9 дітей, тато їх не повернувся з війни, жили бідно. Менші діти носили одяг зі старших. Мама перешивала його з дитини на дитину. Мій тато, на превелике щастя, з війни повернувся, але дуже знесилений. Я також була третя, неочікувана дитина і нам теж було нелегко.

І от ми з Лідою після третього класу ходили на Макітру – босі по болоті – за дібрівкою. На горі нам сонце зійшло. І була тут земля рожева від квіточок. Ми нарвали свої повні латані кошики, як кроликам рвуть траву. З Макітри так босі і побігли до Бродів. Розклали жменями свої квіточки і складали в букетики. Ми продали ті пахучі рожеві дібрівки. Купили за ці гроші булочки, цукерки-подушечки і білі шкарпетки. Потім почалися суниці та інша лісова ягода…

Коли якось я ішла з Суховолі на Бучину (десь років 30 тому), то побачила, що поле там, де було просо, не зайшло під колгоспні площі. Зробила яровизацію (як картоплі) гарного сорту горіхів і всередині травня висадила те насіння, приблизно 15-20 сотих землі засадила: думаю колись комусь буде. Навідалася восени до горіхів. Всі зійшли, сильніші залишила, а слабші вирвала. Прийшла весною підсікати, кращі горіхи хтось викопав, залишивши порожні ямки. Восени я понесла туди в’язку вишень маленьких, посадила у цих порожніх ямках. Весною в кінці травня деякі вишеньки навіть зацвіли. Тішилася, комусь буде… У жнива механізатор сяде під вишнею, з’їсть соковиту ягоду. Під осінь сирого горіха скуштує, а восени – спілого.

Так мені тоді радісно було на душі і у думках. Сонечко гріло, недалечко засмагала закохана пара, трохи далі друга пара поснувалася, взявшись за руки, на гору – додавало їм сили кохання. Восени біля наших Макітрів, бо там є кілька гір, і всіх називали однаково, рясніла шипшина, ожина, ховалися маслюки та інші дари лісу.

Та йшов час. Вже виорали «добрі люди» 20 сотих фруктово саду, знищили багато квітів на Макітрі. Шкода, що нині ми не вміємо так тішитися природою і її щедротами, як колись. Збайдужіли до навколишнього світу, який створив для нас Господь. Не задумуємося над тим, що, можливо, через це нас обсідають всілякі болячки. Не думаємо про те, що залишимо, крім матеріальних статків, дітям і онукам.

М.ОХОТІНА,
пенсіонерка.
с.Бучина.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *