Хліборобська позиція Івана Мартиняка

За свою багаторічну журналістську діяльність мені довелося зустрічатися з багатьма людьми різних професій і життєвих доль. Зав’язуючи з ними розмову, не завжди вдавалося виходити на відверту і щиру бесіду, знаходити той ключик, що відкриває таємниці людської особистості. І в цьому, мабуть, не проблема співбесідника, а в тих умовах життєвої реальності, в яких ми опиняємося в силу тих чи інших обставин. Адже сьогодні ми живемо на зламі двох епох і зміни соціальних систем, які змінюють нашу світоглядність і менталітет. Це особливо відчутно у спілкуванні з людьми старшого віку і молоддю, яка не відчуває на собі тоталітарної системи і закритого суспільства, не уявляє себе без демократичних засад і свободи слова, європейських цінностей. І все ж мені поталанило на співбесідника, який з огляду на свій життєвий досвід, реально оцінює минуле й сьогодення і робить розумні висліди щодо майбуття. Це ветеран сільськогосподарського виробництва Брідщини Іван Ілліч Мартиняк. Усе своє зріле життя він віддав праці на землі-годувальниці, продовживши хліборобський родовід Мартиняків.

Хоч про колективні господарства, а простіше колишні колгоспи, зараз мало згадують, все ж вони до свого часу зберігали і землю, і розвиток села. Саме цей період і став предметом нашої розмови з Іваном Іллічем, оскільки ставлення селян до новітніх «латифундистів», яким вони віддали в оренду свої паї, набувають все більшого протистояння. І справа не у тих клаптиках землі, а в подальшій долі села і його мешканців, яким приватні структури не здатні забезпечити майбутнього ні їм, ні їхнім дітям. Фермерство, яке з високих трибун голослівно пропагується політиками, стало прикриттям для олігархічних кланів, які своїми фінансовими можливостями знівельовують їхні самостійницькі зусилля. Чи спроможний вижити у цій непростій ситуації, без конкретної допомоги держави і підтримки громадянського суспільства цей справжній господар землі? Така постановка питання викликає більше запитань, ніж відповідей.

– Передусім, – наголошує Іван Ілліч, – слід враховувати людський фактор. Наполегливість та ініціатива, любов до землі, вирішують найбільш складні сільськогосподарські проблеми. У цьому я переконався, працюючи в таких колективних господарствах як «Прогрес» та «Колос».

Хоч це уже в минулому, тут одними з перших на Брідщині були збудовані і вступили в дію комплекси з відгодівлі свиней та великої рогатої худоби, впроваджувалися нові сорти зернових і технічних культур, випробовувалася нова і вітчизняна, і зарубіжна техніка.

– Відслідковуючи нинішню ситуацію на хліборобському полі, – зазначає Іван Ілліч, – змушений констатувати, що культивуючи монокультури, що з року в рік виснажують землю, своїм нащадкам ми залишимо одні пустирі. Проїдьте сьогодні селами району і побачите десятки гектарів земель, що раніше були в обробітку, заросли самосівами лісу. З цього великих проблем не варто створювати, земля, рано чи пізно, знайде своїх господарів. Серце болить за інше – хлібороб втрачає роботу у рідному селі. А в місті його не чекають, бо там теж почалося безробіття через закриття підприємств та організацій.

Так зване замкнуте коло дещо вирішують виїзди наших співвітчизників на заробітки у сусідні європейські держави. На жаль, не на високотехнологічні процеси, а на допоміжні малокваліфіковані роботи. Тож постає резонне запитання: невже держава не спроможна за тридцять років своєї незалежності забезпечити своїм громадянам гідне працевлаштування і заробіток?

– Не буду вникати у питання інших виробничих галузей, – зазначає І.І.Мартиняк, – зупинюся на сільськогосподарському виробництві. Земля має бути в руках тих, хто вміє і хоче на ній працювати. Державі слід налагодити співпрацю щодо збору сільськогосподарської продукції фермерів і приватних селян, виключаючи з цієї системи здирницькі посередницькі організації, що забирають у хліборобів значну частку від реалізації. Крім того, виробник повинен мати право реалізовувати свою продукцію як готовий продукт. Для цього необхідно стимулювати місцеві промисли, що дасть змогу відродити інфраструктуру села, створити там робочі місця.

Позитивом є те, що у нас, хоч і повільно, все ж починають працювати закони Європейського Союзу, що дає можливість змінити ставлення до подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва. Почалося запровадження новітніх технологій, пов’язаних з високопродуктивною технікою, насінням, обробітком землі, підготовкою висококваліфікованих спеціалістів.

Пишу ці слова і на думку спадає той факт, що такий підхід у своїй діяльності запроваджував ще у 90-ті роки минулого століття голова колгоспу «Колос» Іван Ілліч Мартиняк. Як наголошує голова фермерської асоціації Брідщини А.А.Биць, саме Іван Ілліч одним з перших в Україні відкрив вікно для інвестиційних проєктів у сільськогосподарське виробництво. Саме в конюшківському господарстві, у час горбачовської перебудови було створено спільне чесько-українське підприємство «Україна», в якому було задіяно понад 40 людей. Інвестори поставили тоді 15 високопродуктивних зернозбиральних комбайнів, 10 тракторів зі всіма комплектуючими знаряддями обробітку ґрунту. Вся ця техніка ефективно вплинула на виробничі процеси не тільки в колгоспі «Колос», а й у навколишніх господарствах. Це дало можливість підвищити врожайність, поліпшити соціальне забезпечення людей. На жаль, цей досвід не був підтриманий новою демократичною владою, тому залучення інвестицій на Брідщині загальмувалося. А наскільки вперед можна було б просунутися, якби цей досвід набув широкого поширення і в інших господарствах району.

Про можливості і запровадження досвіду у сільськогосподарське виробництво в Івана Ілліча є ще чимало пропозицій та порад. На жаль, молоді господарі землі не переймаються проблемами збереження її родючості, а роблять все, щоб зростав їхній прибуток. Однак, мають затямити, що землю неможливо обдурити.

Ці слова стосуються, мабуть, кожного, хто має навіть найменшу присадибну ділянку чи квітникову клумбу. Цього неписаного правила дотримується й Іван Ілліч у своєму домашньому господарстві. На присадибній ділянці та в теплиці вирощує овочі, займається кролівництвом і бджолярством. Одним словом, збагачує своє пенсійне життя хліборобськими турботами.

Так склалася його життєва стежина, що він, за професією ветеринарний лікар, поєднав свою долю з лікарем-епідеміологом Вірою Петрівною. Син Петро обрав професію лікаря-стоматолога, а донька Юлія – лікаря-педіатра. Лікарями-стоматологами стали внучки Христина і Віра, а внук Іван – обрав професію програміста. Радіє Іван Ілліч, що набув статусу прадіда і віддає усе своє життєве тепло правнучку Олександру. Як підросте правнучок, обов’язково розповість йому про свій родовід і прапрадіда-фронтовика Другої світової війни Іллю Семеновича, який з багатьма своїми земляками-українцями воював з німецькими загарбниками. За свою хоробрість у боях був представлений до високої бойової нагороди – ордена «Слави ІІІ ступеня». Хай знає наша молодь, що українці, їхні діди і прадіди боронили нашу державу від ворожої навали, і коли прийде їх час, знову поповнять ряди її захисників.

Івана Ілліча Мартиняка – ветеринарного лікаря, керівника колективного господарства знають і шанують люди на Брідщині. Шанують не тільки за прожиті чесно і самовіддано роки, а й за високу людську порядність, професійність і патріотизм, любов до сім’ї та турботу про її благополуччя.

Богдан ІВАНЕНКО.