Додому > Культура > Історія однієї долі

Історія однієї долі

14 січня 2021 року минуло 75 років з дня вбивства енкаведистами
священика Йосифа Коменди у селі Королівка

(Початок історії)

У 30-х роках минулого століття в моєму селі Королівка відбулися значні зміни. Як пише у своїх спогадах о. Степан Клепарчук, що завдяки австрійській парцеляції «…в Королівці, яка була німецькою колонією, українське населення перевищило німців» («Броди і Брідщина» Торонто, 1988, с. 372). Місцевий заможний господар Павло Варава виділив біля себе ґрунт для будівництва греко-католицької каплиці Архистратига Михаїла. Село належало до Лешнівської парафії, яку тоді очолював о. Юліян Рудкевич (1877 р.н.). Оскільки його душпастирська робота поширювалася на села Лешнів, Піски, Лісові та Королівку, при цьому він ще мав велику господарку, то допомога ще одного духівника стала необхідністю. Для цієї роботи добре підійшов Йосиф Коменда, у нього не було сім’ї та й пенсія, хоч невеличка, не вимагала утримання від громади. Як вказано у «Шематизмі», «в 1935-1936 рр. Коменда Йосиф, бувший парох Сливок Перегінского деканату мешкає в селі Королівка, парафія Лешнів». Село було побудоване за німецьким планом, три вулиці: на одній жили німецькі родини, на другій – поляки, на третій – українці. У центрі села – сім’я жида Гершка. У 1935 році було там 169 громадян – католиків, 121 – римо-католик, 137 євангелистів і 5 жидів. («Броди і Брідщина», с.119). Люди жили дуже дружно, були доброзичливі. Спілкувалися між собою українською мовою.

На фото: Пащиха, Рівненщина 1947 р. – невістка Касянчуків Анна з Горбатюків з дітьми Лесею та Іриною. Переховувалися до 1950 року.

Після концтабору Талергоф та нестабільної душпастирської праці у життя о.Йосифа ввійшла світла смуга. Він поселився у патріотичній сім’ї Павла та Марії Касянчуків у центрі села, недалеко від каплиці. У господарів був один син, тоді тринадцятирічний, Петро. Добротна господарка, чудовий сад, старі липи і привітні господарі створили затишок для його духовної праці. У Королівці була польська одноклясова школа, греко-католицьких дітей було понад дев’яносто осіб. Праця катехита стала для нього головною після Богослужінь. У короткому часі освічений та лагідний отець заслужив повагу жителів всього села, особливо патріотичної молоді, яка 27 грудня 1936 року організувала «Просвіту». Головою «Просвіти» став Варава Тимко, а заступником Гамерник Іван. Молодь організовувала просвітницькі вечори, реферати з історії України, поїздки на Козацькі могили у Берестечко та в Підлисся до пам’ятника будителя національної свідомості галичан Маркіяна Шашкевича. Серед молодих королівчан виділилася тоді одна харизматична особистість – господар Михайло Горбатюк (1912 р.н.), у нього були чіткі погляди на побудову незалежної української держави.

Початок другої світової війни 1 серпня 1939 року змінив політичну карту Європи. Польща, як держава, перестала існувати. У середині вересня на територію Західної України ввійшли війська червоної армії. Встановився комуно-більшовицький режим. Після польського свавілля наступили жорстокіші часи більшовицької окупації. Насильство, бездуховність, доноси, репресії, страх стали нормою життя. Німецькі родини виїхали в Німеччину. У 1940 році в Королівці було заарештовано шестеро хлопців – Йосипа Горанського, Петра Чорнія, Петра Касянчука, Володимира Торубку, Івана Ваврушка та Володимира Чижика за доносом бригадира колгоспу Гнатка Дякова. Всі вони загинули у Замарстинівській тюрмі. У сім’ї Касянчуків, в якій проживав о.Коменда, відбулися зміни. Син Петро одружився зі своєю ровесницею Анною Горбатюк, рідною сестрою Михайла Горбатюка. Отець молився вдома, донесень на нього у репресивні органи серед королівчан не було і він зумів пережити цей непростий час до приходу німців.

На фото: Осінники, Кемеровська обл. 1960 р. – господиня хати Марія Касянчук (Варава) з внучкою та дочкою сина Петра.

Після окупації гітлерівською Німеччиною Галичини моє село відносилося до Генеральної Губернії. Повз нього проходив кордон з Волинню та Рівненщиною, що вже були частиною Рейхскомісаріату. У центрі села розміщалася погранична комендатура. Були прописані правила перетину кордону, що суворо контролювалися. Була вивезена в гетто сім’я жида Гершка. Це було зроблено тихо і вночі, так, що односельчани тривалий час не знали, де та куди вони зникли. Село жило своїм життям. Йосиф Коменда відновив знову душпастирську і катехитичну працю. У молодій сім’ї Петра та Анни Касянчуків народилася донечка Леся, а через декілька років – Ірина. У 1943 році Анна й Петро вступають в ОУН. З наближенням фронту мешканців села на декілька місяців було евакуйовано у село Пащиха Демидівського району на Рівненщині. У своїх спогадах Анна Касянчук пише: «В 1944 році приходять московські окупанти. Забирають наших хлопців на фронт: одні пішли в радянську армію, другі – в УПА. Мій чоловік Петро (псевдо «Чайка») і брат Михайло (псевдо «Чупринка») пішли в УПА» (Український вісник. 3(10). Дубно. 2004. с.186.). У цей вирішальний час Йосип Коменда прийняв остаточне рішення поєднати свою долю з долею сім’ї, в якій він прожив понад десять років. Як і раніше, він промовив у глибині своєї душі з повною покорою це слово «Повинуюсь» Божій волі. З приходом більшовиків був заарештований господар хати Павло Касянчук, його доля не відома до сьогодні. Кадебісти стали постійно приїздити та допитувати Анну за чоловіка Петра. «Донечку Лесю, яка ще добре не вміла говорити, також допитували, де тато, чи приходив… Якою ж брехливою та жорстокою була ця держава! Я не плакала, але страшно переживала за донечок, чим буду їх кормити в дорозі, бо усвідомлювала, що нас неминуче вивезуть в Сибір. Старшенька Леся розуміла це страшне життя, а маленькій Іринці потрібно було тепла, сухого одягу, відповідної їжі. Про це могли лиш мріяти» (зі спогадів Анни Касянчук, там же). У лютому 1945 року Анна була заарештована, відвезена у сусіднє село Митниця. Через день її привезли у село забрати дітей та харчі на дорогу в Сибір. «Привезли до хати, там ні свекрухи, ні дітей, лишень старенький священник, що мешкав у нас на квартирі. Взяла тільки перину, бо більш нічого було брати. Священник теж благословив на дорогу…» (там же). Вночі, у Лешневі, Анні вдалося втекти і у людей у нашому селі забрати своїх дітей, але тепер для неї розпочався довгий та важкий період переховування.

На фото: син Павла та Марії Касянчуків Петро, у майбутньому воїн УПА «Чайка».

27 лютого 1945 року в Грималівському лісі відбувся запеклий бій повстанців з трьома загонами енкаведистів. Бій тривав зранку до вечора. Кадебісти понесли великі втрати. Полягло і п’ятеро повстанців, серед них Петро Касянчук («Чайка»), чоловік Анни. «Коли потемніло, Анна повернулася зі своїми донечками в своє село Королівку. У хаті свекрухи все ще мешкав священник… (с.192, там же). Мама полеглого Петра Марія також переховувалася. Хата, в якій залишився сам священик Коменда, була під постійним спостереженням червонопагонників. Колись добротна, виплекана господарка стала спустошеною. Та і саме село краще не виглядало. Виїхали в Польщу польські родини. Під час енкаведистських облав були спалені господарки Бордун Марії, Михальчука Якима та Дзьоли Владка. Тривога, страх та непередбаченість нового дня панували у житті кожного королівчанина. Лише незмінною та постійною залишалася молитва самітного священика Коменди серед океану людських страждань».

Прийшов 1946 рік. Особливо важкий рік для нашого народу, адже невипадково народилася у цей час на Львівщині коляда «Сумний Святий вечір в сорок шостім році». Розпочалися масові репресії, вивезення в Сибір, багато людей не витримувало труднощів дороги, по селах влаштовувалися облави та арешти. У такі святкові дні більшовики­-атеїсти влаштували страшні чистки українських сіл від повстанців, господарів та українсько-свідомих людей. У моєму селі особливо стежили за хатою священика, адже не один день та ніч шукали командира Михайла Горбатюка («Чупринку») й повстанців. Знали, що о. Коменда живе в хаті рідної сестри Михайла Анни і повинен знати, де вони переховуються.

13 січня 1946 року, коли вночі за старим стилем святкували Новий рік, отець Йосиф був сам у хаті й молився. Можливо, пригадував свою батьківську хату, сім’ю та рідного брата Василя в переддень його іменин. «Вночі прийшли до старенького священика енкаведисти, шукали бандерівців, – згадувала моя мама Марія Іщук-Гуменюк, – допитували його й сильно побили». Вранці селом бігли не маленькі сіячі, а страшна звістка – священик помер. Напевно місцеві люди, які вкладали отця в домовину, бачили сліди тортур на його тілі, тому пошепки передали «сильно побили», а значить вбили. Ось таким був хрест випробувань, покладений Ісусом на плечі отця Йосифа Коменди, який він доніс до дверей зустрічі з Богом.

Анна з дітьми Лесею й Іриною та свекрухою Марією Касянчук переховувалися до 20 жовтня 1950 року, були вивезені на спецпоселення Осінники Кемеровської області без дітей. Лише в кінці лютого 1951 року з дитячого притулку у Львові дітей відправлять до Анни в Сибір. Брат Анни Михайло «Чупринка» пройшов тяжку дорогу боротьби й загинув 8 серпня 1950 року біля с. Піски. Зі села Королівка вивезли на заслання 15 родин – сорок одну людину, 5 земляків-повстанців загине у боротьбі з енкаведистами. Хата й господарка Павла і Марії Касянчуків були розібрані й перевезені у Грималівку під молочарню. На пустирі залишаться лише дві липи, криниця і дві груші, що протягом десятиліть дарували перехожим затишок, воду, а сільській дітворі соковиті груші.

Епілог: через сімдесят років у Бродівському районному відділі реєстрації актів цивільного стану віднайшовся «Запис акта про смерть №1» 1946 року, що свідчить про те, що Коменда Йосиф Петрович, українець, священик, 1872 року народження, помер на 74 році життя, 14 січня 1946 р. Свідки – місцеві жителі Кіт Гнат Степанович, Торубка Іван Павлович. Прізвище заявника: Мигаль Михайло Леськович. Причина смерті: старість.

Лише одним словом «старість» безбожна більшовицька система думала навіки приховати свій злочин, ім’я та справу людини на землі. Але, як сказав святий мученик владика Микола Чернецький, в тяжкій та довгій боротьбі між Злом і Добром вкінці все одно переможе Добро.

Хочу скласти щиру подяку Олександрі (Лесі) Касянчук-Кондратюк та її дочці Оксані й зятю Ігореві Романку за консультації й фотографії зі сімейного архіву, а також Ользі Василівні Кобилянській, начальнику Бродівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану, студентці 2 курсу Бродівського педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича Вікторії Федонець. Вдячна і тобі, шановний читачу, за пізнання нашої історії!

Н.ІЩУК-ЧЕРНИШОВА,
культоролог.

Один коментар

  1. Pingback: Історія однієї долі - Бродівська газета Голос Відродження

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *