«Інколи я бачу світ картинками…»

Він – майже завжди є на вашому святі. Непомітний, у кросівках та з рюкзаком, але виконує найголовнішу роль – фіксує дорогий вам момент. Чи це скупа сльоза, щира посмішка або секунда здивування – ніщо не проходить повз об’єктив фотографа. І до його професійного свята я мала змогу поспілкуватися з жінкою, мамою, а найголовніше – професійною фотографинею Євгенією Пристінською. Їй 30 років, 5 з яких вже проживає у нашому місті. Та за такий недовгий період вже змогла знайти постійних шанувальників своєї творчості та клієнтів.

– Євгеніє, розкажіть трішки про себе і як потрапили у Броди…

– Родом я і мій чоловік Ігор з міста Старобільськ Луганської області. Познайомилися у фотосалоні, я тоді ще робила фото на документи, а він приходив у гості до власника салону. Так і подружилися, закохалися, одружилися, а тепер виховуємо 5-річного сина Зоряна. Коли розпочалася війна, Ігор пішов служити у добровольчий батальйон «Айдар». Після закінчення його служби ми переїхали на Львівщину, зокрема у Броди, тому що тут живуть наші знайомі.

– Не було лячно лишити рідний дім?

– Було, дуже! Але коли приїхала у Броди – одразу ж їх полюбила. Мені подобається тутешня атмосфера, люди, ставлення до мене, архітектура. І у цьому місті дуже багато гарних дівчат, які були у мене в ролі моделей на фотосесіях.

– З чого починали свою професію?

– Фотографія зі мною вже 10 років. Пам’ятаю, коли ще була малою, у гості приїжджав мій дядько з фотоапаратом, я його так роздивлялася! Та не могла й уявити, що матиму ще кращий і буду знімати. Але вже тоді відчула, що мене тягне до цієї техніки. Кілька років чоловік питав, яка моя мрія, але я відмовчувалася і не наважувалася сказати, що хочу фотографувати. Пробувала робити фото на телефон, і коли їх побачив Ігор, то вирішив мені подарувати професійний фотоапарат. Так я і почала працювати, у Старобільську мала вже своїх клієнтів, а у Бродах треба було все починати з початку.

– Пам’ятаєте свою першу оплачувану зйомку?

– Так! Це була фотосесія за 100 гривень, я пам’ятаю навіть її вартість. Працювала з великим натхненням і по-максимуму. Клієнтка залишилася задоволеною.

– Фотограф – це для вас професія художника чи майстра?

– 50 на 50. Фотоапарат – це складний механізм і, нам, дівчатам, здається, що це легко – взяти його в руки й піти знімати на хвилі творчості. Але, насправді, це зовсім не так. І все залежить від типу зйомки.

– Як обробляєте фото?

– В мене це займає більше часу і зусиль, ніж, наприклад, сама фотосесія. Я обробляю кожен найкращий кадр до години часу, а таких може бути 20. Через це лягаю спати о 3-4 ночі.

– Чи трапляються вам цікаві персонажі для фото просто на вулиці?

– Так, інколи я бачу світ картинками. Коли хтось щиро і емоційно розмовляє, сміється, хоча я цих людей навіть не знаю, я хочу зафіксувати цей шматочок їхнього життя.

– Як вам вдається відкрити і розслабити людей під час фотосесії?

– Пожартую, веду себе природньо. Якщо у людини позитивна енергетика, з нею досить легко спрацюватися. У мене є багато клієнтів, які вважають, що невдало виходять на фото, але насправді це не так. Тому треба вести себе, наче ти їхній друг або гість на святі. Іноді, коли відбувається церемонія одруження, я й сама плачу.

– У жінок піднімається самооцінка після фотосесій?

– Однозначно – так. Деякі не вірять, що це вони у кадрі. Багато чого залежить і від самої жінки, чи зможе вона відпустити надумані комплекси, відкритися фотографу… Але якщо зможе, то потім стає впевненішою у собі.

– А працювали на зйомці у стилі «ню»?

– У Бродах рідко замовляли таку фотосесію, та такі випадки були. І вони ішли тільки на користь клієнтці.

– Який ваш улюблений жанр фотографії?

– Портретна зйомка – це моя любов. Особливо, коли відчуваю, що людям ці фотографії потрібні і вони цінують моє бачення.

– А локація для зйомок?

– Я люблю змінювати місця, бо якщо фотографувати в одному і тому місці, то це приїдається. Коли я приїхала у Броди, мені здавалося, що Підгірці – це рай для фотографа, і я буду там кожного тижня. Так і сталося, але згодом захотілося чогось нового. Насправді у Бродівському районі дуже багато гарних місць, просто треба виїжджати у правильний час, наприклад, в 19:00, якщо це літо.

– Знаю, що ваш чоловік теж фотограф, як це – працювати разом?

– Класно, мені так набагато легше. Коли я приходжу додому втомлена, він розуміє цю працю, а не каже: «ти ж була на святі, веселилася з усіма». Це добре, коли є спільна мета та захоплення.

– Яке було найоригінальніше замовлення?

– Як би дивно це не звучало, але я фотографувала похорон.

– Чи важкий рюкзак у фотографа?

– Дуже. У ньому спалахи, штатив, дві камери, бо завжди має бути запасна. Це техніка і вона може бути непередбачуваною. І в основному, після зйомки весіль, страждає хребет.

– Чиї роботи вас надихають?

– Фотографів Анні Лейбовіц та Пітера Ліндберга. Та й у соцмережах слідкую за багатьма відомими фотографами – цього достатньо.

– Що порадите фотографам-початківцям?

– Більше працювати, читати, бо це розвиває уяву, дивитися картини та кінострічки відомих режисерів, щоб зрозуміти, як вони бачать світ через об’єктив.

Розмову вела
Ліна КАШУБА.