Минулими вихідними колектив газети «Голос відродження» мандрував Закарпаттям. Безперечно, це один із найцікавіших регіонів країни, що приваблює своїми краєвидами, чистим повітрям, мінеральними джерелами, красою карпатських гір та привітністю людей.

Замки

Закарпаття зустріло нас сонцем і теплом. Перша наша зупинка була у селі Чинадієво, що знаходиться за 12 кілометрів від Мукачево. Тут ми відвідали замок Сент-Міклош. Перша згадка про замок датується 1450 роком – тоді барон Імре Перені отримав дозвіл на зведення фортеці біля шляху Хуст-Ужгород для захисту подорожніх. Недобудовану споруду придбав князь Міхай Телегді, звів палац і мешкав тут.

З XVII ст. доля замку Сент Міклош пов’язана з князями Ракоці. У 1600-х роках власником був правитель Трансильванії Ференц Ракоці Перший, потім палац перейшов до його дружини Ілони Зріні, згодом – до сина Ференца Ракоці Другого, національного героя Угорщини. З 1729 р. маєток переходить володарям Мукачівської домінії Шенборнам, які користувалися ним понад два століття. Ілона Зріні та її перший чоловік Ференц Ракоці були щасливою парою, але свекруха Ілоні дісталася жахлива. Звали її Софія Баторі, і невістку вона зненавиділа чи не з першого погляду. Але, ніби за іронією долі, саме Ілона, коли овдовіла, успадкувала після смерті Софії її твердиню, мукачівський замок «Паланок». Ілоні тоді було вже під 40, але вона залишалася блискучою красунею. У сімнадцять років вийшла за князя Ференца Ракоці І і народила йому 3 дітей. Рід Ракоців був княжим з вельми королівськими амбіціями, на той час вони протистояли Габсбургам, а союзників шукали в Туреччині.

Старовинна фортеця Сент-Міклош була свідком однієї з найдраматичніших історій кохання у Європі. Саме в цьому замку героїня Мукачева мужня Ілона Зріні вперше побачила і закохалася в угорського графа Імре Текелі – лідера повстанців-куруців. Тут вони таємно зустрічалися. Княгиня була на 14 років старша за свого коханця. Австрійська влада, яка була в курсі діяльності і настроїв Текелі, засуджувала пару. Коли про кохання двох бунтарів дізналися при дворі, Європа спостерігала за ними, затамувавши подих.

Що стосується політики, то прекрасна Ілона була послідовницею першого чоловіка: ворогувала з Габсбургами і прагнула знайти підтримку в Порті, куди її вже другий чоловік граф Текелі – на той час ватажок повстанців – виїхав з дипломатичною місією. Та переговори провалилися, коханий опинився в ув’язненні. Зразу ж Габсбурги відрядили дванадцятитисячне військо, щоб утихомирити непокірну княгиню та відібрати мукачівський замок. Зі жменькою захисників вона тримала облогу впродовж 3 років.

Але тут не обійшлося без підкупу і зради. Начальник канцелярії Антонін Обслон, кажуть, через нерозділене кохання до власниці замку чи то підробив листа від її чоловіка, чи то отруїв воду в колодязі, – одним словом, Ілона змушена була капітулювати. Завойовники позбавили її усього статку, заборонили бачитися з дітьми, ув’язнили, а згодом вислали за межі Австро-Угорщини. Останні роки свого життя вона провела в Туреччині. В замок повернувся її син Ференц ІІ Ракоці, на чолі оновленої повстанської армії. Фактично, Ілона Зріні принесла в жертву все заради свого кохання і свого народу.

Після поразки угорської армії під проводом Ференца землі разом із замком опинилися в руках австрійської корони, а кайзер подарував їх шляхетній родині Шенборнів. Драматичні події XX ст. поклали кінець аристократичній ідилії. Німці перетворили колишній «замок кохання» у в’язницю, а потім радянська влада переробила його під приміщення сільради.

Звичайно, роки лишили відбитки на стінах замку. Майже зруйнований і майже забутий замок у 2001 році був переданий в оренду місцевому художнику Йосипу Бартошу, який став добрим ангелом-охоронцем споруди. Цікавим є той факт, що це перший в Україні замок, який держава віддала в оренду приватній особі. Завдяки Йосипу Бартошу і не байдужим людям цю величну споруду зараз реставрують. На сьогодні замок став місцем паломництва українських та зарубіжних туристів, тут відбуваються культурні заходи, мистецькі пленери та виставки, концерти класичної музики.

Драматична історія любові Ілони Зріні надихнула господарів перетворити старовинну фортецю на місце проведення весільних церемоній. Замок Сент-Міклош вважають фортецею єднання, де відвідувачі присягаються у вірності одне одному, чоловіки просять руки своєї обраниці, все більше молодих пар проводять тут весільні церемонії.

Під час відвідин замку Сент-Міклош на подвір’ї нам пощастило зустрітися і поспілкуватися з орендарем Йосипом Бартошем. Він зазначив, що держава не виділяє на реставрацію цієї будівлі ні копійки. «Реставруємо ми цей замок всі разом, – наголошує пан Йосип. – Адже роботи проводяться на кошти, які жертвують туристи. Вхід до замку безкоштовний. В одній із кімнат стоїть скринька, куди відвідувачі опускають свої пожертви на реставрацію». Мрія художника-орендаря і його друзів-митців перетворити цю величну будівлю на «замок кохання».

Місцем боротьби княгині Ілони був і славнозвісний мукачівський замок «Паланок».Тож подальша наша дорога пролягла туди. На одній з терас «Паланок» є скульптура Ілони Зріні і її сина Ференца Ракоці.

Мукачівський замок побудований на горі вулканічного походження заввишки 68 м і займає площу 13930 м2. Точна дата заснування замку невідома, але в документах, які датуються ХІ століттям він вже згадується. Мукачівський замок є однією з найцінніших історичних і військово-архітектурних пам’яток Закарпаття. Природа створила цей замок непереможним. За всю історію існування він жодного разу не був підкорений у відкритій і чесній боротьбі. Ще коли замок був дерев’яний, його впродовж 50 днів намагався захопити половецький хан Кутєшко, так і відступивши без усякої надії на успіх. У 1241 р. шестидесятитисячна орда хана Батия двічі чинила облогу та обидва рази не змогла підкорити його. З 1396 р. гарнізон замку відбив не одну потужну атаку ворога, його стіни витримали не одну багаторічну облогу.

З 1396 по 1414 рр. замком володів подільський князь Федір Корятович. Він на місці старого дерев’яного побудував новий, кам’яний замок і перетворив його на свою резиденцію. У цей же час у скелястій горі був видовбаний 85-метровий колодязь, який обріс легендою про чорта, який до сих пір в ньому живе та час від часу завиває.

Протягом ХV-ХVІ ст. замок належав багатьом володарям, які продовжували його укріплювати та розбудовувати. З 1782 р. замок перетворили на політичну в’язницю Австро-Угорської імперії. За майже 120 років тут побувало понад 20 тисяч в’язнів. А з грудня 1805 до березня 1806 ці стіни переховували від наполеонівських військ найбільший скарб Угорщини – Угорську Святу Корону. Про це до цього часу нагадує у дворі замку меморіальна дошка з написом угорською мовою.

За радянських часів замок був школою механізаторів, школою для голів колгоспів і навіть профтехучилищем. Зараз тут розміщується історичний музей, а в колишніх казармах гарнізону розмістилися картинна галерея, художній салон та затишні кав’ярні.

Термальні води

Справжніми скарбами закарпатського краю є термальні води. Тож чудовими миттєвостями нашої подорожі стало купання у термальних водах комплексу «Жайворонок» у місті Берегово. Секрет цієї води у тому, що вона йде прямо зі свердловини глибиною 1150 м і не піддається технічній або хімічній обробці. Тому є можливість відчути на собі цілющу силу, якою володіє вода з джерела. Вона має унікальні оздоровчі та лікувальні властивості.

Побували ми і у туристичному комплексі «Теплі води», що розташувався у с.Велятино Хустського району, і є неповторною та колоритною локацією, що функціонує на базі термальних басейнів з мінеральною водою. Тут діють 3 термальні, 2 мінеральні, 5 прісних басейнів, а також 6 термальних ванн із різним мінеральним складом. Свіже карпатське повітря, гарні пейзажі та звуки природи навколо налаштували нас для відпочинку, як кажуть, душею та тілом.

Побачили і вперше почули про Закарпатське море. Величезне озеро в селі Дийда заміняє закарпатцям морські курорти. Колись це був пісчаний кар’єр, а зараз – улюблене місце для відпочинку не лише місцевих мешканців, а й багатьох туристів, як з України, так і з-за кордону. Площа водойми 54,6 гектари, максимальна глибина 16 метрів. На озері вже кілька років, як відкрили пляж, будуються приватні сектори з альтанками для відпочинку, здаються кімнати та приватні будинки. Місцеві мешканці, а також і туристи, жартують, що у розпал курортного сезону тут можна винайняти житло трішки дорожче(!), ніж у Єгипті. А ще рятувальники нам розповіли, що тут колись «мили» золото. Дехто з відчайдухів вірить, що злитки цього дорогоцінного металу можна знайти тут й сьогодні і шукають їх на горі, що височіє неподалік.

Плямисті олені

Напевно, чи найбільше задоволення отримав наш редакційний колектив від відвідин унікальних ферм – плямистих оленів та «Карпатський буйвіл». Це справжня родзинка Закарпаття.

Одна із найвідоміших і єдина в Україні ферма плямистих оленів знаходиться у селі Іза, недалеко від Хуста. Рідкісні олені з’явились на фермі ще у радянські часи – 1987 року. Гелікоптером їх доправили сюди аж із Калінінградської області. Основна мета вирощування цих тварин – пантокрин – лікарська речовина, добута із рогів. Для тварин тут створили справжній рай – три ставки, куди вони ходять на водопій, пасовище, ліс. У дикій природі олені живуть до 14 років, а тут, на фермі, цей термін набагато довший. Роги здають фармацевтам, а із пантів виготовляють настойку. Для цього їх заливають спиртом і настоюють 12-13 днів. 100 г такого добра коштує 500 грн. Цікаво, що роги мають бути молоді, м’які, поки кров у них циркулює. Після обрізки роги за 2 місяці відростають. Спилюють їх в кінці липня – на початку серпня. Власне під час наших відвідин роги у оленів були якраз зрізані.

Красувався на подвір’ї своїми величними рогами лише олень Борис. Він – зірка. З Борисом фотографуються і дорослі, і діти, а він залюбки позує перед камерами. А от годувати його забороняють. До речі, для того, щоб погодувати оленів тут можна купити за 5 гривень сухий кукурудзяний корм, яким із задоволенням ласують ці плямисті тваринки. Як розповів нам доглядач Іван, плямисті олені – дикі тварини. У кожного, як і в людей, свій характер. Деякі більш «ручні», вони мають імена. Інші ховаються від людей у лісі. Як тільки на територію заходять перші відвідувачі активізуються «прохачі», підходять до огорожі і протягують мордочку за кормом. Компанію оленям складає ще й чималий гурт овечок і баранчиків. Вони також, угледівши у когось в руках якийсь сухарик, миттєво обступають людину і не відпускають доки не отримають те, що хочуть.

Буйволи

Буйволи нас просто шокували своєю величиною, могутністю і величчю. Стадо якраз поверталося з пасовиська і тварини поспішали у кошари до води. Буйволина ферма займається відновленням популяції карпатських буйволів. Як розповіла нам працівниця ферми «Карпатський буйвіл» Інна, існує декілька версій, як буйволи потрапили до Карпат. Усі вони пов’язані із перевезенням вантажу, тільки у першій версії вони це робили під час походу Олександра Македонського до Індії, у другій – під час монголо-татарської навали, у третій – під час втечі ромів із Індії. Однак історія з ромами припадає на кінець XVI століття, а буйволи тоді вже існували на теренах Карпат – це ділянки Угорщини, Польщі, Румунії і звісно ж України.

Ця порода знаходяться на межі зникнення. Лише 100 років тому в Закарпатті було тисячі буйволів. Зникати ці величні тварини стали з початком колективізації на Закарпатті. Спершу усуспільнювали не лише корів та коней, а й їх. Ці тварини звикли до одного господаря, стабільних умов, вони потребують значно більше корму, ніж корови. Їли вони багато, молока давали мало, через хвороби й недоїдання тварини слабшали, тому їх просто масово вирізали. Серед причин зникнення – й поява механізованої техніки. Буйвіл тисячоліттями виконував важливу роль у сільському господарстві – ним і орали, і перевозили вантажі, аж доки в Карпати не приїхав трактор.

Цивілізація відіграла ще одну згубну роль. Ця теплолюбна тварина живе переважно біля болотяних місцевостей та теплих джерел. Термальні води або висохли, або людина відібрала їх від природи, не подумавши про потреби буйвола. І нарешті – меліорація. У 1970 вона «добила» цю унікальну популяцію, оскільки почали висушувати болота. Цих рідкісних для нашого часу тварин в Україні залишилося не більше двохсот особин. Саме ця обставина спонукала закарпатців зайнятися розведенням буйволів для збереження їх популяції.

У буйволів дуже розвинуті нюхові рецептори, тому якщо ви вживали алкоголь абощо, то краще не підходити до тварини, бо вона починає нервувати. Їх інтелект порівнюють з інтелектом собак, тому вони знають, що шкідливо, а що добре. Існує версія, що буйволи можуть доживати до 55-60 років. На цій фермі буйволів годують виключно сіном, соломою, кашами (овес, ячмінь), гарбузами і цукровим буряком, які не обробляються пестицидами, гербіцидами, жодних біодобавок та комбікормів.

Найбільша в Україні буйволина ферма знаходиться у с. Олешник Виноградівського району, де крім того, що можна побачити цих прекрасних тварин, можна ще спробувати молоко, сир, сметану, масло та навіть згущене молоко із буйволиного молока місцевого виробництва. На фермі перебуває біля 50 карпатських буйволів. Найстарша на фермі буйволиця має 34 роки, вона дає за добу близько 8 л молока, чотирирічна первістка – 4 л. Загалом 16 буйволиць дають щодоби 80 л молока. Молоко буйвола набагато жирніше за молоко корови і має аж 12% жирності. Воно у шість разів більше містить білка і кальцію, аніж коров’яче. А ще – багате на магній, цинк, фосфор, вітаміни А, В, які сприятливо впливають на діяльність нервової системи. У буйволиному молоці відсутній білок казеїн і саме через це воно білосніжного кольору.

Молоко буйвола рекомендують людям, які мають проблеми із печінкою, шлунком, тим хто має алергію до коров’ячого молока. Воно дуже добре виводить радіонукліди з організму і не потребує термічної обробки – буйволи майже остання свійська тварина, яка зберегла природній стійкий імунітет до туберкульозу, лейкозу, тобто вони не потребують вакцинації (та й спробуй зробити це крізь товсту «непробивну» шкіру), тому в продукті немає ніяких антибіотиків чи іншої «хімії». Вартує 1 літр буйволиного молока 100 гривень.

У стаді панує матріархат – усе вирішує буйволиця Жуля, а недолюблюють буйволицю Лілю. І це помітно. На її грубезній шкірі залишилися сліди від подряпин рогами. На фермі живе найстаріший бик-буйвол в Україні Юрко, якому вже 24 роки. Втричі молодші за нього Хан і Цар.

Утримання тварин не зовсім легка справа, адже середня вага буйволів становить 1,3 тонни, буйволиць – 800-900 кг і корму їм треба багато. Та й їдять вони втричі більше за корів. Господарі ферми кажуть, що їх мета – не заробіток, а популяризація та збереження цих надзвичайно могутніх тварин.

На буйволиній фермі, не тільки піклуються про цих тварин, але й пригощають продукцією, виготовленою з їх молока. На фермі є свій невеличкий цех, де почали виробляти різні екологічно чисті сири, які припали до смаку відвідувачам. Найбільша гордість – справжня Mozzarela di Bufala. Спробували і ми цих смаколиків. У планах фермерів – відкриття власного магазину в Ужгороді чи Мукачеві. А в перспективі думають вийти зі своєю молочною продукцією на європейський ринок. У «Карпатському буйволі» підрахували, що ферма почне повертати вкладені в неї кошти не раніше як 2032 року, коли стадо налічуватиме 200 буйволів. А прибуток даватиме ще років через 10-14.

Отож, провели ми на Закарпатті чудових три дні. Кожен день – це море емоцій і незабутніх вражень. Придбали різноманітні вироби з лози у столиці лозоплетіння України селі Іза. І завершилася наша подорож дегустацією закарпатських вин.

За організацію і підтримку цієї пізнавально-відпочинкової мандрівки колектив щиро дякує профспілковій організації ТОВ «Газета «Голос відродження», голові обласної ради Олександру Ганущину, міському голові Анатолію Белею, туристичній фірмі «Дана».

Н. ЗАБОКРИЦЬКА.
Фото В.ЧИЖИКА.