Епідемія байдужості прагне перекрити кисень журналістиці

Банально говорити, що цьогорічний День журналіста відбувався за непростих умов. І не лише через зрозумілий відбиток, який наклали на наше життя війна та пандемія з карантинами. А й тому, що усвідомлюємо, що навряд чи настане час, однозначно сприятливий для журналістської діяльності. Але варто прагнути змін та усвідомлювати важливість нашої професії.

Епідемія COVID-19 навчила багатьох українців цінувати елементарне – повітря, яким дихаємо. Тому що в певний момент виявляється: його може критично не вистачати. Саме таким життєдайним повітрям для демократичного суспільства є й повноцінне функціонування засобів масової інформації, можливість журналістам вільно, безперешкодно здійснювати свою діяльність.

Якщо журналіст не поставить запитання Президентові, що приїхав до Луцька з робочим візитом – це історія не про ущемлені амбіції самого журналіста чи редакційного колективу, а про обмежену можливість комунікації «виборці – влада». Адже саме голосом своєї громади і виступають представники мас-медіа.

Якщо районна газета на Луганщині, що видається за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, не потрапить до передплатників – це історія не про зрив виходу чергового номера і навіть не про порожній заклик діджиталізуватися на території без мобільного інтернету, а про загрозу інформаційній безпеці держави. Тому що за законами ринкового суспільства, в якому ми всі живемо, вакууму на ринку бути не може – на місце голосу, який замовк, прийде інший голос. Ось тільки далеко не факт, що голос той буде прихильним до української держави…

З Києва всього не видно. Україна – це не лише печерські пагорби, де ухвалюються закони, й затишні конференц-зали п’ятизіркових готелів, де одні й ті самі експерти з погодинними гонорарами, що дорівнюють місячній зарплаті редактора районної газети з 30-річним стажем, дискутують про «міжнародні стандарти» і про «правильну» журналістику.

Україна – це Черкащина і Запоріжжя, Галичина і Полісся, прифронтовий Донбас і безкраї степи Херсонщини… Це маленькі містечка, що втратили статус райцентрів, це загублені в лісах селища, куди з обласного центру чотири години їзди маршруткою раз на добу. І де живуть мільйони «маленьких українців», голосом яких є журналісти. Журналісти, які щодня ходять на роботу, щоб розповідати людям новини й допомагати краще орієнтуватися у такому нестабільному навколишньому світі. Журналісти, яким так само потрібно годувати свої сім’ї та відчувати, що їхня праця потрібна й цінується, а право на професію й саме життя – гарантоване законом і захищене державою.

Багато цих журналістів працюють у редакціях, де всього колективу – дві-три людини. І їм щодня болить голова не про редакційні статути, єдині прес-карти чи створення наглядових рад, про що роками дискутують завсідники Страсбургів і Брюсселів. У них – прозаїчніші турботи. Чи не виселять місцеві можновладці з приміщення, на яке редакція має право за законом про роздержавлення. (Цілком можливо, що принаймні намагатимуться виселити). Чи вчасно доставить Укрпошта передплатний тираж? (Швидше за все, ні). Чи укладе районна влада угоду на висвітлення діяльності, що не лише допоможе місцевій громаді краще розуміти, що відбувається навколо неї, а й бодай трохи дозволить газеті звести кінці з кінцями за умов украй бідного регіонального рекламного ринку. І зрештою, чи буде наприкінці місяця чим сплатити податки державі й зарплату своїм працівникам.

А якщо редактор такої газети здасться під натиском столичного рекламного агентства й під страхом залишити колектив голодним поставить у номер без плашки про рекламу чергове інтерв’ю Юлії Тимошенко або Олега Ляшка про те, як їхні партії борються з продажем землі… Чи варто кидати в нього каміння, як у найбільше джерело бід на вітчизняному медіаринку? Так, джинса підлягає засудженню, але що зробили законодавці та експерти для забезпечення сталої економічної незалежності локальних ЗМІ? Де та економічна незалежність медіа-ринку, що унеможливила б джинсу чи олігархічні дотації як ганебне явище?

Буваючи в регіонах, я вживу спілкуюся з колегами, які сьогодні, в 2021-му, отримують на руки 4-5 тисяч щомісяця. Гривень, не доларів (спеціально уточнюю для членів наглядових рад та інших грантових діячів, яким більш звичний саме такий порядок цифр).

Можна, звісно, говорити з таким колегою про стандарти й обговорювати результати «моніторингів джинси». Можна навіть запросити його на тренінг про висвітлення проблем певної спільноти та інші «суперактуальні» теми, щоб колега бодай побачив готель, на проживання в якому він ніколи не заробить журналістською працею. Можна подарувати ручку і блокнот з логотипом міжнародного донора. Можна…

…Але коли журналіст повернеться до свого регіону, він і надалі щодня долатиме проблеми, про які за великим рахунком ніхто з тих, хто при владі й при грошах, не чув і чути не хоче.

А «експерти» тим часом запропонують главі держави ще й відмовитися від присудження медійникам звання Заслуженого журналіста України – мовляв, це пережиток СРСР. Не реформувати нагородну державну політику, а саме викинути одну професію із 42 існуючих почесних державних звань.

«Експерти» поглузують із сотень журналістів у регіонах та столиці, які десятиліттями чесної праці заробили бодай таке визнання від держави.

На дорадчій Раді на Банковій чомусь не говорять про потребу реформування всієї нагородної системи України. Про звання в інших галузях, що купувалися і купуються. Про те, що вже за президентства Володимира Зеленського 9 медійників отримали звання «заслужених» – це що, їм тепер назад «корочки» здавати?

А головне – мовчать про те, чи справді почесні звання – проблема номер один для медіа, а не беззахисність перед лицем економічної кризи і пандемії.

З яким би задоволенням ці модні «медіареформатори», які навчилися хвацько вимовляти «проєкт» і послуговуватися фемінітивами, списали б на звалище як такий самий пережиток Союзу мільйони своїх співвітчизників – таких «немодних», «неправильних», «несвідомих»… Як у них заведено говорити – «токсичних» і «неформатних».

З якою радістю вони знищили б Національну спілку журналістів України, що об’єднує понад 19 тисяч ось таких не зручних для будь-якої влади реальних живих журналістів із своїми такими земними проблемами…

І такі спроби робляться. Від 2014-го року й донині не міліє потік активістів, які воліють отримати на Банковій добро на розкол НСЖУ. Або пишуть багатомільйонні грантові заявки до донорів на створення ідеальної організації «правильних» журналістів

А незручні журналісти все не здаються. Все вештаються під ногами. Все прагнуть гідно і спокійно жити й працювати, несучи людям просте і правдиве своє слово.

Вони живуть і працюють там, де не тягне ніякий інтернет G – ні три, ні чотири…

Де, після знищення проводового радіо, районна газета раз на тиждень залишилася єдиним джерелом новин. Де поштарку виглядають як світло у вікні. Де місцеве медіа – це можливість і гроші на лікування тяжкохворого зібрати, і вирощений врожай продати, і про земляка-героя, що віддав життя на війні з російським агресором, усій громаді розповісти… Де свіжий випуск української газети – це і є та ниточка, що зв’язує з матір’ю-Україною навіть там, де зовсім поряд досі чути постріли…

«Маленькі медіа». «Маленькі люди». У малих містечках. День у день творять велику історію.І всього-то їм потрібно – не заважати. Дати спокійно жити і працювати. А бажано – ще й трохи допомогти. Так, як робить це цивілізована Європа, Сполучені Штати й весь світ.

Напевно, Україна незабаром залишиться єдиною країною Європи, де не було ухвалено державної програми підтримки медіа в умовах пандемії. Хоча НСЖУ, залучивши широке експертне коло (справжніх журналістів із регіонів, які щодня працюють «у полі», а не диванних аналітиків із ГО), ще рік тому напрацювала пакет відповідних пропозицій і передала до уряду.

Все не до того. Зате лякати законом про медіа, на кількарічне обговорення якого вже, певно, витратили не один грантовий мільйон євродонорів, – тут нашій владі та її підспівувачам немає рівних. Робити спробу загнати всі медіа в стійло жорсткого регулювання недореформованої Нацради – це турбота номер один. Попри обгрунтовані застереження тих самих європейських експертів щодо недоцільності регулювання друкованих і онлайнових ЗМІ в однаковому форматі з радіо і ТБ.

Невже саме це сьогодні найбільше потрібно державі в умовах інформаційної (і не лише інформаційної) війни?..

Епідемія байдужості. Ось як можна назвати явище, яке з головою накрило нині українську журналістику. Мовляв, «традиційні журналісти» – вчорашній день. Немає чого з ними панькатися. У нас усе буде «діджитал»!

Епідемія байдужості. Вона, подібно ковіду, перекриває кисень журналістиці.

Такі вони, реалії українського медіапростору в пандемічному 2021-му.

Пригадаю слова Ліни Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!» Так і «епоха для журналістів» – навряд чи можлива. Напевно, мої слова підтвердив би багаторічний голова Національної спілки журналістів Ігор Федорович Лубченко, якого справедливо називали «адвокатом журналістів» і на якого рівняємося досі. Журналісти привели політиків до влади, а потім політики про них забули – так казав свого часу наш світлої пам’яті наставник.

Тих, хто відкриває очі суспільству, не люблять в усі часи. Але цей безперервний конфлікт, як і будь-який конфлікт, – це й закладена в ньому можливість. Можливість руху вперед, подолання обмежень і виходу на нові щаблі розвитку. Це є той кисень демократичного суспільства, який народжується в муках його становлення. І відвойовувати кожен кубометр цього цілющого кисню – це наша спільна справа. Справа всіх, хто усвідомлює, що журналісти – важливі.

С. ТОМІЛЕНКО,
голова Національної спілки журналістів України,
член Виконкому Європейської федерації журналістів.