Досвід бродівчанки: життя та освіта у Китаї

Останнім часом дуже популярним стало навчання за кордоном. Безліч проектів, грантів, обмінів між навчальними закладами набирають кожного року все більше і більше популярності серед українських студентів. Закордонна освіта – спокуслива перспектива і для багатьох здається чимось неможливим. Але не для бродівчанки Яни Лаголи. Закінчивши Бродівську гімназію ім. І. Труша, дівчина поступила у Львівський національний університет ім. І. Франка. Сьогодні Яна розповідає про життя та освіту у далекій Піднебесній, тобто у Китаї.

– Яно, яку спеціальність ти опановуєш?

– Моя спеціальність – китайська мова і література, українська мова і література. Коли я поступала, то міркувала над перспективою – не хотіла поступати на звичні спеціальності. А оскільки ринок Китаю щороку розширюється – попит на людей, які знають китайську мову, стає все більшим. Крім цього, я завжди любила вивчати іноземні мови.

– Як так сталося, що ти опинилася в Китаї? Та в якому китайському університеті тобі запропонували навчання?

– Не буду приховувати, що коли я поступала на цю спеціальність, то в майбутньому в мене була мета вчитися за кордоном і саме у Китаї. Наприкінці 2 курсу моя викладачка з китайської мови запропонувала нам, студентам, поїхати на навчання у Пекінський університет іноземних мов згідно з угодою про співпрацю наших університетів. Я довго не думала, чи мені погоджуватися, чи ні, бо це була моя мрія, і я усвідомлювала , що іншого шансу в мене може й не бути. Дякую своїм батькам, які допомогли і підтримали мене в цьому. Звичайно, був страх перед невідомістю, який є у кожного з нас, я переживала, як мене будуть сприймати у цьому суспільстві.

– І як сприйняли? Як реагували на тебе – людину з європейською зовнішністю та менталітетом?

– Зовнішність і менталітет у цьому випадку треба розділяти. Взагалі, в Китаї дівчина зі світлим волоссям, світлою шкірою, голубими очима – це вершина краси (у їхньому розумінні), тому мені не раз казали, що я дуже красива. У Китаї, напевно, я почула найбільше компліментів за своє життя. Дуже часто підходили і просили сфотографуватися, а діти дивилися на мене великими очима.

– Цікаво дізнатися про стан гуртожитків та навчальних корпусів китайських вузів. Опиши свою кімнату…

– У гуртожитках зроблені єроремонти, але там, де я жила, то кімнатка була дуже маленька. Були 3 2-ярусні ліжка, а на першому ярусі – стіл, маленька шафа і полиці. Ванна і туалет – на поверсі, пральні машини спільного користування, кухні у нас не було. Я мала змогу побачити інші гуртожитки, то умови там були трошки кращі, ніж у мене. Але загалом я звикла і майже весь свій час проводила поза гуртожитком. Корпуси в університеті всі нові, кожний кабінет має кондиціонер, вмонтований комп’ютер, проектор і колонки. Кабінети оформлені за бажанням студентів, які там навчаються. На кожному поверсі є кулери з гарячою водою, тому є можливість зробити собі чай чи каву.

– Чим ти переважно харчувалася? Чи дорогі в Китаї продукти?

– Зазвичай я ходила їсти в їдальню або замовляла щось з доставки їжі, що деколи виходило дешевше. Середній прийом їжі в їдальні був приблизно 10-15 юанів (50-60 грн). Продукти харчування там дешеві, є величезний вибір фруктів та овочів, яких немає у нас. Що стосується європейської їжі, то там вона дорожча. Якщо хотіла спробувати щось нове, то ходила в різні кафе. Перші 2 тижні я не могла звикнути до їхньої їжі, бо все було дуже гостре, але зараз, в Україні, такого не вистачає. Порції там дуже великі, можна наїстися 2 людям.

– Існує думка, що в Китаї суворі викладачі та старанні студенти – це правда?

– Я думаю, що суворі викладачі до китайських студентів та учнів. Я поясню чому: освіта для китайців – це один з найважливіших пріоритетів у житті. Вчишся на високі бали – отримаєш хорошу роботу в майбутньому. Тому ще змалечку (у 2-3 роки) батьки у Китаї змушують дітей ходити на різні додаткові заняття. Якщо запитатися у китайського студента «чи в нього було щасливе дитинство?» – відповідь буде переважно негативною, бо весь час у них займало навчання. Та й самі батьки часто просять викладачів, щоб ті були суворими з їхніми дітьми, а деякі навіть дозволяють застосовувати фізичну силу. У вузі вони не дозволяють собі якось відпочивати, весь свій час проводять у бібліотеці. А якщо ж спитати про плани на вихідні, то відповідь теж буде очевидна: «Вчитися – скоро екзамени». Щодо мене, то в мене були дуже хороші викладачі, зовсім не суворі, ходити до них на пари було одне задоволення.

– Траплялося тобі там зустрічати українців?

– Так, я їхала із своїми двома одногрупницями, пізніше познайомилася із студентами-українцями з інших університетів.

– За що полюбила і не полюбила Китай? І чи хотіла би там жити?

– Насправді, тут є як багато плюсів, так і мінусів. Я полюбила Китай за його безпеку, зручність, колорит, за китайське метро та Велику Китайську стіну, за качку по-­пекінськи і чай з молоком, за своїх китайських друзів. Щодо мінусів – це велика проблема екології. Дуже не подобався смог, що накривав все місто і дорожній рух без правил. Загалом мені дуже сподобалося перебування у Китаї. Однозначно можу сказати, що я сумую за цією країною і хотіла б повернутися туди ще раз. Але точно знаю, що там не жити не хочу. Бо, як би прикро це не звучало, але іноземець там завжди залишиться іноземцем.

– Чи радила би українкам брати собі за чоловіків китайців?

– Важке питання, але я думаю, якщо жінка хоче бути впевненою у фінансовому становищі чоловіка і ні в чому собі не відмовляти, то у такому випадку можна шукати чоловіка-китайця. Але проблема у менталітеті та поглядах на життя, бо вони в нас дуже різні. Часто такі пари не можуть існувати разом через невідповідність культур.

Розмову вела
Л. Войтюк.