Був вірний Україні до останьої хвилини життя

Бої за Дебальцівський плацдарм – одне з найбільших зіткнень на Донбасі. Найгостріша фаза тривала майже місяць – з 25 січня до 18 лютого 2015 року. Дебальцеве – місто з великим залізничним вузлом, через який здійснюється залізничне сполучення Луганська з Донецьком. Російські окупанти прагнули захопити важливий залізничний вузол будь-якою ціною. У тих боях п’ять років тому, 9 лютого 2015 року, загинув брідчанин Роман Богданович Чорнобай, сержант, командир відділення 128 окремої гірсько-піхотної бригади.

Доставляючи разом з іншими бійцями на машинах боєприпаси на передову, поблизу села Логвинове, у північній частині «дебальцевського виступу» на трасі між м. Дебальцевим і м. Артемівськом він потрапив у засідку бойовиків. Зав’язався бій. Четверо бійців, серед яких і Роман, загинули, а їх тіла виявилися на ворожій стороні. Довгий час Роман вважався зниклим безвісти. У бійця був з собою планшет і мобільний телефон. Дружина не переставала дзвонити на його телефон, який не мовчав, і рідні жили надією побачити свого Романа живим. На жаль, чуда не сталося…

Одного разу у слухавці обізвався чужий чоловічий голос і повідомив російською мовою: «Сонечко (саме під таким ім’ям на мобільному Романа був записаний телефон дружини), твого солдатика уже немає…». Завдяки зусиллям волонтерів гуманітарної місії «Чорний тюльпан» загиблих вдалося перевезти до Дніпропетровська, де їх пізнали рідні.

Майже від самого початку бойових дій на сході України Роман Чорнобай виконував завдання у зоні АТО. Бойові побратими, які воювали разом з Романом на Дебальцевському плацдармі, зазначають, що він був відмінним хлопцем і вірним військовій присязі до останньої хвилини життя. Він мав багато планів на майбутнє, які зруйнувала рука російського найманця.

– Перебуваючи у своїй останній півторамісячній відпустці, Роман 21 грудня відсвяткував своє 33-річчя, а також відвідав рідних, друзів, неначе щось відчував, – розповідає мама Надія Василівна. – Навіть, приїхавши з п’ятирічним сином Матвійком у Броди на Старий Новий рік, вони майже цілий день ходили і всіх засівали…

Довгоочікувана відпустка для воїна пролетіла швидко і він знову вирушив зі своїм підрозділом на передову, та після відпочинку він повоював лише два тижні…

Роман зростав у патріотичній родині. Його бабуся Катерина Козлінська ще дівчиною була зв’язковою УПА, за що була засуджена на 25 років і вивезена у Сибір. У їхньому домі він змалечку чув про самостійну Україну. І хоч у радянські часи було заборонено, але тут завжди співали партизанські пісні. Малий Ромчик мріяв, що він стане військовим і захищатиме свою Батьківщину.

Коли йому було чотирнадцять років, передчасно пішов із життя тато Богдан. І хоч Роман був наймолодшим у сім’ї, він став підтримкою для мами і для сестер Віри та Оксани.

Після закінчення школи Роман «не відкуплявся», а пішов на строкову військову службу. Після її закінчення обрав військову професію і залишився контрактником. За час служби двічі брав участь у миротворчих місіях у Косово, за що нагороджений державними нагородами. Закінчив НУ «Львівська політехніка». Разом з дружиною Тетяною виховували п’ятирічного сина Матвійка. Роман був життєрадісною людиною, чудовим сином, чоловіком, татом і надійним та вірним другом. Друзі розповідають, що двері їх маленької кімнати у сімейному гуртожитку завжди були гостинно відкриті і там для всіх вистачало місця.

Дуже шанобливо він ставився до своїх вчителів, однокласників. Згадують, що коли була зустріч їхнього класу через 10 років, Роман у той день був зайнятий на службі. Але він зумів залагодити свої справи і все ж встиг приїхати з Мукачева до Бродів. Тоді він подарував букет троянд своїй класній керівничці Оксані Рябуш, чим її і здивував, і приємно вразив. А свою улюблену вчительку з фізики Надію Леськів ще 6 лютого Роман з під Дебальцева вітав з днем народження…

У ОЗ «Бродівська ЗОШ I-III ст. №3» відкрито меморіальну дошку на честь загиблого під час антитерористичної операції сержанта Романа Чорнобая.У цій школі навчається і його похресник Сашко. Кожного дня, коли він йде на уроки, зупиняється біля дошки і обов’язково вітається з хресним. А повертаючись після уроків – розповідає, які оцінки отримав.

– Втрата сина – це важке горе. Вже ось минає з того часу п’ятий рік, але біль не вщухає, – говорить мама героя Надія Чорнобай. – Без тата зростає його син Матвійко. Він тепер так змінився, подорослішав. Дружина Тетяна залишилися вдовою у 30 років. Але я твердо знаю, що мій син не міг вчинити інакше. Він любив життя, але любив і Україну. Роман віддав найдорожче – життя – за її незалежність, за мир і спокій у нашій Україні. Я пишаюся ним. І горджуся, що виховала патріота своєї країни, справжнього чоловіка для дружини, люблячого татуся, надійну підтримку для сестер і всієї родини, хоча одній мені було нелегко.

Указом Президента України за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Роман Чорнобай нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Цю нагороду у День незалежності України урочисто вручили його сину Матвійкові, який сумує за татом, але і дуже ним гордиться.

Згідно рішення сесії Мукачівської міської ради Роману Чорнобаю присвоєно звання «Почесний громадянин міста Мукачева» і одну з вулиць міста названо його іменем.

Надія ЗАБОКРИЦЬКА.

ТИ БУВ У МАМИ НАЙМОЛОДШИЙ

Присвячується
моєму учневі Роману Чорнобаю,
який загинув за Україну.

Ти був у мами наймолодший,
Зростав між сестрами двома.
Її надія найсолодша,
Вдова, так рано, все – сама.
І оптиміст, і добрий серцем,
У колі друзів – весельчак,
Допомагав ти своїм сестрам,
Чужим в біді не відмовляв.
Твій син на тебе дуже схожий,
Матвієм ти його назвав.
Радів сім’ї, дружині гожій.
Ворожий меч на землю впав.
І ти не думав ні хвилини,
Коли у руки зброю взяв.
За сина, маму і дружину
Вкраїну рідну захищав.
Та не судилося вернутись,
Ворожа куля і… нема.
Хустину чорну – рідна мати,
Тетяна, жінка – теж вдова.
Моліться всі за Україну!
Моліться за її синів!
Вони любили лиш єдину,
Життя віддали задля всіх.

Надія Леськів.