Будні сім’ї у сільській глибинці

Невеселе слово «урбанізація». Села, що опустіли, осиротілі хати, закриті школи, зняті автобусні рейси… Перед кожними виборами читаємо у програмах кандидатів про розвиток села. А опісля тільки агітки на стовпах нагадують про ці обіцянки. І це маленьке диво, коли молода, цілком самодостатня і успішна сім’я повертається жити у село, в яке уже років тридцять не ходить рейсовий автобус. І не просто повертається, а грамотно облаштовує свій побут, причому без усіляких грантів, допомог і безпроцентних кредитів.Отож, знайомтеся: Богдан і Мар’яна Демчуки. Кожному з них – трішки за тридцять. Двоє синів: Михайлик – 7 років і Дмитрик – 7 днів. Його «величність випадок» звів мене з цієї сім’єю і я не змогла про них не розповісти. Тим своїм наміром дуже здивувала Мар’яну, яка не розуміла: а що ж тут такого? Але для мене, жительки третього поверху і клієнтки комунальних компаній, все було дуже цікаво.

Монастирок – село незвичайне. Цей край називають малим Поліссям. Піщані неродючі ґрунти, розливи Стиру, канали, мочари, змії, комарі – все це ускладнює і без того нелегке життя селян. А ще – відстані між хатами. Тут немає такої забудови, як по інших селах. Відстань між сусідами може бути до пів кілометра. Просто «рай» для листонош і контролерів РЕМу, але сім’ю Демчуків труднощі не злякали. І велика заслуга у цьому голови сім’ї. Стільки талантів у одному чоловікові – мрія кожної жінки. Богдан професійно шив взуття у Львові, їздив на заробітки за кордон, а зараз монтує системи опалення та сантехніку. Має невеликий трактор Т-25 і цього року вперше засіяв гречку. Мар’яна працювала бухгалтером у львівській комп’ютерній фірмі, а опісля, до декрету, на молокозаводі у Бродах. Але життя у великому місті їм не припало до душі і вони вирішили повернутися на малу батьківщину, у бабину хату, що пустувала з 2013 року.

Хата, як і більшість будівель у Монастирку, – дерев’яна, їй 60 років. Але «на пенсію» їй ще рано – Богдан з друзями за 9 місяців подарували їй другу молодість. І вже з пологового привіз дружину з немовлям у відремонтований будинок. Знадвору – звичайна сільська хата, а у середині – всі умови, плюс дизайнерське планування, що запрезентував товариш дитинства. Пічка обкладена сучасною кахельною плиткою, всередині вмонтований бак, з якого тепла вода поступає у ванну кімнату попід підлогою, заодно її обігріваючи. Коли виникла проблема з колодязем, Богдан за лічені дні організував водопостачання у будинок з власної свердловини з міні-башнею (більше фото можна буде побачити на сайті «Голосу відродження»). На думку прийшло, як довго треба оббивати пороги, щоб замінити метр прогнилої труби у підвалі багатоквартирного будинку, і скільки після цього буде піару у Фейсбуці. Можливо, саме таких, як Богдан, потрібно ставити на керівні посади у виконавчій владі.

Будинок знаходиться у кінці вулички майже на полі, де три хати на 300 метрів. І через таке планування села, а точніше його відсутність, сільський фельдшер (а це мама Богдана) змушена їздити до своїх пацієнтів на мотоциклі. Така собі сільська сан­авіація.

За годину перебування у гостях я набралася багато вражень. І зробила для себе висновок: саме на таких сім’ях, які колись називали «ячейка общества», і тримається наша держава. А ще, якби їм хоч трішки допомогти сільськогосподарською технікою чи будматеріалами, то дивись, і не будуть розлітатися з родинних гніздечок діти. І буде, як казав Шевченко, «у селах веселих і люди веселі».

Щиро хочеться побажати цій молодій сім’ї Божих благословінь, здоров’я та достатку. А ще ми домовилися зустрітися з Демчуками через 6 років, коли Дмитрик піде у перший клас, то ж чекайте продовження розповіді про цю родину.

Ліна ВОЙТЮК.