Бо світилися у серці дві доленосні зірки…

Під цією рубрикою у нашій газеті публікувалася вже не одна розповідь про наших земляків, які загинули у боротьбі за Українську незалежну державу у національно-визвольних змаганнях і минулого століття, і під час Революції Гідності, і у буремні дні доленосного Майдану й продовжують нині захищати рідну землю від загарбницьких посягань російського агресора на східних кордонах України. Юрій-Костянтин Федорук – один з них, хоча його ім’я чомусь мало відоме сучасникам. А ми по праву можемо гордитися цим молодим патріотом, який віддав життя за Україну у далекому 1945 році…

11 лютого йому виповнилося б 100. Але він загинув 24-річним. І на тридцятому році незалежності України ми маємо навіки внести до реєстру героїв національно-визвольних змагань ім’я Юрія-Костянтина Федорука, коротке, але геройське життя якого має стати взірцем для нинішньої молоді. Саме їй розбудовувати свою державу і бути в цьому такою ж об’єднаною українською ідеєю, цілеспрямованою і жертовною у помислах та діях, як ті, хто виборював її для нас.

То хто ж він, Юрій-Костянтин Антонович Федорук на псевдо «Лемко»? Родом він з с. Накваша, народився у сім’ї священика. Після закінчення сільської народної школи навчався, як колись і батько, у Бродівській гімназії ім. Ю.Коженьовського (1931-1937 р.р.), пізніше у ліцеї та на хіміко-технологічному факультеті Львівської політехніки. Був членом УПА з 1940 року, діяв у підпіллі на теренах східної України до 1944 року. Загинув у 1945 році в бою сотні УПА проти військ НКВД біля с. Дермань Здолбунівського району на Рівненщині.

Його провідник у підпіллі Василь Кук у своїх спогадах розповідає, що Юрій Федорук став членом підпільної організації «Юнацтво ОУН» у 1940 році 18-річним студентом. У липні 1941 року брав участь у роботі комісії, котра розслідувала злочини енкаведистів у львівських тюрмах на початку фашистської окупації. Юрій здобув вишкіл у школі так званих печаткарів (центр підпільної документації), що забезпечувала українських патріотів необхідними для роботи у підпіллі документами і діяла біля с. Ясенів під орудою знаного фахівця у цій справі «Гриця». Його школу пройшов і ще один «печаткар» з Брідщини – Заяць (Тарас) родом з Хмільового (Берлина).

Після вишколу Юрій­-Лемко у 1942 добровільно зголосився до підпільної роботи на сході України і був спрямований до Дніпропетровська у розпорядження Проводу ОУН Південно-Східних Українських земель. У цих краях тоді визвольний рух мав характер збройної боротьби. Життя членів ОУН справді було у руках «печаткарів», залежало від їхнього мистецтва. «Лемко» був у вирі цих подій, у вирі щоденної небезпеки, та хотів воювати саме у козацькому краї. Так був вихований у родині, у підпіллі. Мешкав він у Дніпропетровську нелегально як студент, забезпечував підпілля документами, організував «школу печаткарів», навчив своєму мистецтву кількох друзів-підпільників.

Фронт тим часом, як писав у своїх спогадах Василь Кук, посувався на захід і «Лемко» з членами підпілля перебрався спочатку до Уманя, а потім у Кременецький район, де й опинився за лінією фронту, на теренах, зайнятих радянською армією.

З весни 1944 року на цих землях точилися невпинні бої між УПА і військами НКВД. «Лемка» тоді було призначено до праці у виховно-вишкільному відділі військового штабу УПА – південь, місце постою якого було на терені Кременецько-Острізької військової округи командира «Енея». Бої тривали безперервно. Найбільший – у Гурбенських лісах тривав тиждень, а наступ кількох регулярних радянських дивізій на позиції УПА – три дні. «Лемко» був тоді у почоті командира УПА-південь, брав участь у прориві з оточення, частих бойових сутичках. Загинув Юрій Федорук (Лемко) взимку 1945 року під час облави. Відзначений срібним Хрестом заслуги (8.10.1945) посмертно.

Розповідь про цього молодого патріота п. Василь Кук закінчує так: «Друг «Лемко» був високоідейною, інтелігентною, розумною людиною, відважним вояком-повстанцем, здібним військовим вихователем. Виховував не лише словом, а й власною поведінкою, власним прикладом. Завжди був дружній, скромний, особливо любив акуратність і порядок. На постоях його шатро було найкращим, біля шатра – взірцевий порядок. На очах виростав здібний провідник-командир».

Ось таким було коротке, але по-справжньому героїчне життя Юрія-Костянтина Федорука – підпільника, воїна, молодого українця-патріота, як і сотні, тисячі інших відомих і невідомих борців за волю України, які є тим незбагненним досі феноменом українського визвольного руху – загальнонародної самопожертви в ім’я Української ідеї, Української держави, якої нам всім так бракує нині. Наш обов’язок перед тими, хто віддав життя за Україну, – зрозуміти, як проростало коріння того феномену, ким було зрощене і як відродити його нині, аби захистити нашу державну незалежність, мир і національні інтереси.

Безумовно, що свою духовність, український дух і патріотизм Юрій-Костянтин Федорук найперше перейняв від батьків. Його батько, парох с. Накваша о. Антон Федорук, був високоосвіченою, інтелігентною, талановитою, сильною духом, вірою і національною свідомістю людиною. Знаю про це з розповідей покійної мами Стефанії Шлапак, яка теж родом з Накваші, жила там через дорогу від плебанії, приятелювала з сестрами Юрія – Лідією, Ярославою, Зіною і не раз розповідала про цю сім’ю, про те, що отець Антон Федорук походив із селянської родини з с. Яснище. Зі спогадів дочки Ярослави Федорук, знаю, що він студіював теологію в Інсбрукському університеті як стипендіат митрополита А.Шептицького. Там познайомився з Йосипом Сліпим і підтримував з ним дружні стосунки аж до арешту Сліпого. А парафію у Накваші отець Федорук отримав після діда Богдана Лепкого по матері о. Глібовецького. Приїзди Богдана Лепкого, який вчився разом з Юрієм Федоруком у Львівській політехніці, вплинули на просвітницький процес у селі, на виховання п’яти дітей Федоруків. З допомогою отця-пароха Федорука у селі були засновані і діяли сільська «Просвіта», «Маслосоюз», хор, різні фахові курси, збирали допомогу для незаможних, священик був головою комісії, що збирала допомогу голодуючим в Україні у 1933 році (що, до речі, було йому інкриміновано на суді у 1949 році, коли його за те, що не відступився від Греко-католицької Церкви, було засуджено на 10 років). А що отець Федорук знав німецьку, польську, латинську та грецьку мови, розумів і читав давньоєврейською та італійською, то у чернігівській і полтавській тюрмах суворого режиму, в’язним яких був, цим користувалися комуністичні псевдонауковці, змушуючи його до перекладацької роботи.

Мати Юрія, Клавдія Бутринська-Федорук, походила із священичої родини, що корінням сягала старовинного роду Концевичів. З цієї родини вийшло багато відомих людей: Ольга Басараб, Северин Левицький, старшина УСС, який був одружений з Оксаною Коновалець, Олександр та Юліян Бутринські, які загинули в лавах УСС. Саме їмось Клавдія, яка закінчила вчительську семінарію, знала німецьку, французьку, польську мови, і вела справу дошкільної освіти не тільки своїх п’яти дітей, а їх друзів, сільської молоді. У сім’ї плекали у дітей стремління до знань, усвідомлення своєї національної гідності, патріотичного обов’язку перед Україною.

Ось у такій родині виховувався Юрій-Костянтин Федорук («Лемко») і він не міг стати іншим, бо змалечку світилися в його серці дві доленосні зірочки – Бог і Україна. Спогади тих, хто знав Юрія-Костянтина Федорука, рясніють епітетами: талановитий, працьовитий, добрий, щирий, справедливий, сильний духом, мужній. Він напевне міг стати висококласним спеціалістом чи науковцем, але Україні на той час (як і нині) були потрібні патріоти-захисники. І він без вагань став одним з них, став на сторожі волі і України, аби залишитися там навічно. Пам’ятаймо про це!

Г.ПЕТРУСЬ.