Білий камінь її долі

Торік у жовтні, напередодні ювілейного дня народження нашої відомої і справді дивовижно талановитої землячки, поетки, прозаїка і літературознавця, члена Спілки письменників України, авторки семи поетичних збірок, двох книг прози, численних публікацій у колективних збірниках, періодичних виданнях, лауреата багатьох літературних премій С.В.Антонишин ми на сторінках газети вже представляли її нові, тоді ще не надруковані поезії. І от недавно у чернігівському видавництві ПАТ «ТВК «Десна» за сприяння знаної письменниці Валентини Мастєрової вийшла збірка, до речі, вже восьма, з цими та іншими новими поезіями із символічною назвою «На білому камені».

Образ білого каменя, як вічного символу життя з «печальним обличчям віди-всевіди», що «карбував усе» – і «як діти бавляться», і «скалічену правду війни», все «відав», «хотів застерегти, спинити», зустрічається у кожному вірші розділу «Перехресний камінь» з підзаголовком «Сьогоденна поема про вічний вибір». Ці поезії нікого не залишать байдужим, бо у долі кожного з нас є свій «білий камінь», який намагаємося нести до своїх життєвих вершин. Не всім вдається нести цей камінь долі так світло, терпеливо і гідно, як це робить наша землячка – справжній феномен землі брідської, жінка, хоч і кволого здоров’я, але дивовижної сили духа, яскравого багатогранного таланту і ніжного, щедрого на любов до людей, рідного слова і довколишнього світу серця С.В.Антонишин.

Усі струни душі будять поезії циклу-відлуння «Вирій». У них особливо яскраво проглядається її талант: яскрава індивідуальність, властиве їй органічне поєднання непоєднуваного, образність уяви, елегійна мелодика, філософські роздуми на життєвих реаліях, оригінальні образи, стиль і мова, де кожне слово через серце проходить. Це і «Замовлення до останнього листка», і «Летіла біла пташка», і «Неканонічний пейзаж» та інші.

Незабутнє враження залишають і «Ліричні новелетки» (так назвала третій розділ збірки її авторка). Чисті, світлі і нерідко, гіркотно-сумовиті почуття викликають поезії С.Антонишин. «Старомодний етюд», коли пече «зранене серце», і контраверсійний диптих «Про тата», коли долі дітей і батьків покалічила війна, «Відчинено» (присвята Валентині Мастєровій), «По лезу любові», «Не класика» та ін.

Та якби не старався – вірші не перекажеш. Їх треба читати і лише тоді відчуєш, чому вони зачіпають твої душу і серце, думки і поривання, надії і ще щось незбагненне, невідкрите у твоїй людській сутності. Мабуть, не випадково редактор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга якось написав про С.В.Антонишин «Це дуже серйозна постать у нашій літературі… Вона пише так, що я, як літредактор, не маю куди влізти… Читайте її!».

Г.ПЕТРУСЬ.